– Справді? – Він встає. – Що ж, не пригадую. Щось я вбитий, навіть їсти сил немає. Піду, мабуть, спати.
Ще навіть восьмої немає.
Від того самого холоду, який пробігав по спині, тепер кров застигає в жилах. Він згадав Карлі, то чому ж не сказав більше?
– Тату? – гукаю я, і він завмирає у дверях. – Слухай, тут усе не дуже. Я хвилююся за Ґрейсі. Будь ласка, лишися сьогодні. Лишися з мамою. Не забивай на нас.
Він дивиться на мене так, ніби не розуміє.
Тож я пробую ще раз.
– Ти вже виріс, тату. Ти – дорослий. Не чесно отак тікати, робити, що ти там у чорта робиш, лишаючи мене й семирічне дівча напризволяще. Ти чоловік, от і поводься як чоловік.
– Слухай, знаєш що…
– О, у дупу все це.
– Швидко повернися, Редлі, – горлає він, поки я збігаю сходами, якраз у той момент, коли мама виходить зі спальні Ґрейсі.
– Він прийшов по чисту білизну, – кажу я мамі.
У будинку тихо, я стою на майданчику сходів і дослухаюся. Тато вдома, я чую, як він хропе в гостьовій кімнаті. Я повільно спускаюся сходами та йду до вітальні – його ноутбук лежить на канапі. Затамувавши подих, відкриваю його. Щоб зайти, треба знати пароль. Цікаво, що зробила б Аш? Думаю про тата і про те, що для нього важливо, і пробую. Дев’яте травня – день народження Ґрейсі, тож я вводжу Ґрейсі09. І вгадую з першої спроби.
Але коли екран розблоковується, посмішка застигає на моєму обличчі. Перше, що я бачу, – це фото дівчини, десь мого віку, можливо, трохи молодшої. Дівчини, якої я не знаю, дівчини, яка не знає, що її фотографують. Вона гарненька, всміхнена, довгі тонкі руки й наплічник із «Геллоу Кіті». Клікаю на фото й збільшую його: коли вона посміхається, у неї ямочки на щоках. До цієї фотографії не прикріплено нічого: ані документів, ані імен. Просто гарна молода дівчина, за якою спостерігають із відстані.
На його робочому столі купа тек, і я продивляюся їх усі, одна за одною. Я неначе вичавлений лимон, очі болять від утоми, але все дивлюся і дивлюся, сподіваючись знайти бодай щось. І раптом я таки знаходжу. Знаходжу теку з зашифрованими файлами. Я ще раз пробую основний пароль, але він не підходить. Я пробую три чи чотири рази – нічого. Я витріщаюся на файли – у них немає нормальних назв, лише послідовності цифр, і неможливо здогадатися, що всередині. Але раптом мені спадає на думку.
Те, як тато дивився на ноги Роуз.
Те, що тато допомагав Наомі подаватися на приз Герцога Единбурзького незадовго до того, як вона зникла.
Те, що він вручав медаль Карлі, яка стояла там перед ним у купальнику.
Те, що він завжди пахне різними жінками.
Мені не хочеться думати, що в тих файлах фото інших дівчат. Таких, як, наприклад, оця. Дівчат, яких я знаю.
Я не хочу думати про це, але мушу. Я мушу знати.
22
Мене будить повідомлення від Аш.
Прогулюю школу. Сиділа всю ніч, потрібен час. Прийду до лікарні.
Ок, треба поговорити, – відповідаю я й чекаю. – Хочу в тебе дещо спитати.
Вона надто зайнята, щоб уточнити, що саме. Я бачу, що значок набору повідомлення кілька разів з’являється і зникає. Минула ніч видавалася дуже темним і незатишним місцем, але сьогодні нічого з того, що трапилося мені на очі вчора, уже не видається мені аж таким поганим і небезпечним. Дивовижно, наскільки мій сьогоднішній настрій кращий за вчорашній, а різниця ж лише в одному.
Роуз.
Не передати словами, які емоції заповнили мене, коли вона знову написала мені після невблаганної тиші, яка перервала нитку нашої переписки. Поки мій телефон під подушкою не задзижчав, мені не вдавалося глибоко заснути, вдавалося тільки лежати із заплющеними очима і знову й знов ганяти в темряві по колу думки.
Але потім з’явилася Роуз, і світ одразу став кращим. Небо – блакитним, днина – теплою, Лондон, що розкинувся над рікою, – прекрасним, лондонське оглядове колесо вирізняється на блакитному тлі, а старі будівлі й нові юрмляться поряд, так ніби випросталися з-під землі в один день, а не з різницею в кілька століть. Мені подобається це місце, куди може приїхати хто завгодно звідки завгодно і бути тут ким хоче і де всім буде байдуже до цього. Воно подобається мені, бо тут ніхто й ніколи не почувається чужим.
На кілька хвилин здається, що все гаразд. Так, як було, доки не полетіло під три чорти.
Лео чекає на мене на розі біля метро, поряд із ним стоїть Роуз. Вона спирається на стовп ліхтаря, втикаючи в телефон, а Лео дивиться в протилежному напрямку. Разом, але окремо.
– Привіт, – кажу, підходячи до них і раптом ніяковіючи, як у давні перші дні групи.
– Друже. – Лео відлипає від стіни, але Роуз так і стоїть, поки я не підходжу майже впритул, і мені цікаво, чи помітила вона, що мої щоки горять і я не можу нормально дивитися на неї.