– Банда знову разом, – посміхається Роуз, коли нарешті відводить очі від телефону. – Слухайте, пробачте, я прогуляла пару днів. Дівчачі штуки, знаєте. Але тепер я знову з вами, гаразд? Душею й тілом. Я буду старатися, заради Ней, і вас я теж не хочу підвести. Я вас обох люблю.
Ми з Лео перезираємося, він знизує плечима.
– Ми всі трохи підзабили, – каже він. – Я теж нервувався через різне лайно.
– Знаю. – Роуз торкається його руки. – Пробачте, що я вас кинула. Я краще старатимуся, обіцяю. Пробачите мені?
Між ними щось відбувається, але я вдаю, що не помічаю. Вони могли сказати все це одне одному до мого приходу, але чекали на мене як на свідка. Нащо?
– Редлі сьогодні приходить до мене, – каже Роуз. – Кінчик і поп-корн, і ще якась гидота. Хочеш із нами?
Лео зиркає на мене, я стенаю одним плечем. У глибині душі мені хочеться, щоб він відмовився. Я хочу побути з нею наодинці кілька годин. Кілька годин із нею вдвох могли б усе виправити.
– Я не зможу, – каже він. – Я потрібен Аарону.
– Нащо? – питає Роуз, стурбовано насупившись так, що між бровами залягає глибока зморшка.
– Для кількості. – Лео знизує плечима, намагаючись вдати, що все це неважливо, але нічого не виходить.
– Кількості? – Роуз дивиться на мене.
– Він забив стрілу, щоб розібратися з тим чуваком, і хоче, щоб йому прикрили спину. Я його права рука, – каже він.
Він каже це з високо піднятим підборіддям – він пишається.
– Лео, серйозно, не ходи з ним. Його проблеми – не твої проблеми, – кажу я. – Чувак щойно вийшов із в’язниці й уже шукає собі на голову нових проблем. Можливо, Аарон так хоче, але тобі туди вплутуватися не обов’язково.
– Слухай, Лео, – каже Роуз, на диво ніжно. – Будь ласка.
– А тобі взагалі яка різниця? – питає в неї Лео, але не з викликом. Цього разу це серйозне питання, і він чекає на нього дуже особливої відповіді.
Роуз зиркає на мене, і я бачу в її погляді невпевненість. Лео не почує відповіді, про яку мріє, і найжахливіше те, що якась частина мене цьому рада.
– Бо ти мій друг, от дивний, – каже вона. – До того ж, якщо тебе піймають на чомусь просто перед концертом, нам кінець, правда?
Лео закочує очі, ніби йому начхати, але я знаю, що це не так. Я це відчуваю, відчуваю те саме, що й він. Я знаю, що, якби Роуз сказала йому про свої почуття, він зробив би заради неї будь-що.
– Ти не питав у Аарона про Карлі? – кажу йому.
– Ні, друже, у нього зараз не ностальгійний настрій, розумієш, про що я?
– Що за Карлі? – питає Роуз.
– Карлі, якій присвятили меморіал, – кажу я.
– А, та Карлі, – зітхає Роуз. – Я думала, ми говоримо про чиюсь дівчину. А чому ми говоримо про Карлі?
– Взагалі-то, з Редлі в Камдені познайомилась якась дівчина, – майстерно вставляє Лео, і у Роуз відпадає щелепа.
– Що? Що сталося?! Редлі? У тебе раптом з’явилося сексуальне життя?
– Ні, – спокійно кажу я, радіючи тому, що ці новини, хай навіть роздуті, її хвилюють. Мені треба поговорити з Аароном, навіть якщо це остання людина, з якою мені хочеться лишатися в одній кімнаті. – Слухай, Лео, а можна піти з тобою додому після школи й перекинутися з Аароном кількома словами? А від тебе я вже піду до Роуз. Я піду до того часу, як ти почнеш створювати ілюзію численності, абощо.
Лео зводить на мене погляд і знов опускає очі.
– Хтозна, Редлі, ви з Аароном… трохи несумісні, і взагалі зараз усе складно. Знаєш. Стінка на стінку, оце все.
– Господи, та я просто поговорити з ним хочу, а не руку й серце пропонувати, – кажу я. – І, може, якщо я буду поряд, ти не вляпаєшся в Ааронове лайно.
– Ти пошкодуєш. – Лео знизує плечима і водночас шкіриться.
Звучить загрозливо.
– Прекрасний план, – шепоче Роуз, поки Лео перебігає вулицю, наздоганяючи товариша. Ми щойно звернули на Долфін-сквер, приєднавшись до рівного потоку сотень дітей, які прямують у спільному напрямку. – Тепер ти зможеш пригледіти за ним, переконатися, що він не втрапить у халепу.
І коли Роуз відстає, щоб попліткувати з Кашею та іншими дівчатами, Лео повертається й чекає на мене.
– Добре, що ти тусиш із нею, – каже він. – Прослідкуєш, щоб вона не вплуталася в якусь гидоту. Спробуй з’ясувати, з ким це вона зраджує.
– Кого зраджує? – питаю в нього.
– Нас, дурбецело, – відповідає він.
У помешканні Лео завжди вирує життя, двадцять чотири години на добу. У цю годину надворі після школи бавляться діти, і зелені галявини під деревами заливає сміх і виски. Старші катаються на велосипедах і скейтах по саморобних смугах перешкод, спускаються бетонними сходами, ризикуючи розсердити купку літніх людей, які сидять на лавочці, намагаючись усотати якомога більше вересневого тепла. З відчинених вікон ллється музика, білизна тріпоче на балконах багатоповерхівок, які височіють ген до самого неба.