Лео живе на дев’ятому поверсі довгого низького будинку з лоджіями, що виходять на зелені насадження.
Ліфт скрегітливий, повільний і тхне сечею.
– Тож ти тепер зброєносець Аарона? – питаю врешті-решт Лео. Усю дорогу додому ми гомоніли як завжди: про репетиції, футбол, дівчат, музику, а потім, коли ми зайшли в його під’їзд, він просто замовк. Жодного слова.
– Річ не в тому, – каже він.
– А в чому річ?
– Люди його поважають, Редлі, – каже він. – За те, хто він є, за те, що він зробив.
Я терплю цілий поверх і нічого не кажу.
– За те, що він продавав наркотики й побив когось так, що той ледве не помер?
– Той тип знав, чим ризикує. То не був просто випадковий перехожий. Тут на вулицях іде війна.
Мені хочеться розсміятися, але я не знаю, як він відреагує, і в чомусь він має рацію. Протягом цього року на вулиці щодня когось різали. У нас навіть збори були в школі. Складали кошти на те, щоб встановити металодетектор на центральному вході, що дуже тупо, бо в цій будівлі з десяток виходів.
– Але ж ти не член банди, – натомість кажу я. – Ти – гітарист, і дуже хороший. Хіба воно того варте? Зв’язуватися з усім цим?
Коли ліфт, здригнувшись, зупиняється, Лео дивиться на мене довгим важким поглядом.
– Редлі, ти просто нічого не знаєш про моє життя. Та ти й мене не знаєш.
– Редлі! – Мама Лео широко посміхається, побачивши мене. – Лишишся на вечерю?
Я – той типовий хороший друг, якого мами завжди раді бачити, бо якщо я поряд, це означає, що їхні діти не беруть участі у бандитських війнах після школи в середу ввечері.
– Дякую, місіс Кроуфорд, – кажу я, – на жаль, не можу.
Вона змінюється на обличчі, і до смутку домішується тривога. Лео не знає, як йому пощастило, що його мамі не байдуже.
– Розкажи мені, як там Наомі. Я телефонувала Джекі, але вона не бере слухавки. Я її не звинувачую, можу тільки уявити, як їй важко.
– Усе й досі без змін, – кажу я їй, – і раптом вона обі-ймає мене й шепоче на вухо:
– Рада тебе бачити, тебе так довго не було. Придивися за моїм хлопчиком. Я за нього хвилююся.
Вона відпускає мене.
– Що ж, у будь-якому разі добре, що ти тут.
Я мовчки киваю на знак того, що обіцяю зробити все можливе, але що, як Лео має рацію і я зовсім його не знаю?
Аарон розвалився на стільці в кутку, підклавши руку під коліно, – грає на приставці. На екрані кілька мультяшних гангстерів падають від його автоматної черги.
– Так! Покидьки! – горлає він до Лео. – Заходь, бро, глянь, як я прикінчу тих довбо…
– Привіт, – кажу я.
Аарон скоса зиркає на мене.
– Що це в біса таке? – питає він, дивлячись на мене. – О, чорт, мене вбили!
– Я Редлі, – кажу йому. – Ми з Лео друзі.
– Редлі грає в нашій групі, – додає Лео, ніби не хоче визнавати нашої дружби.
– О, так, – каже Аарон, обводячи мене очима з голови до п’ят. – Крутий у тебе вигляд… Редлі.
– Дякую, – кажу я, і він усміхається.
То був не комплімент.
– Як життя? – Намагаюся завести невимушену розмову.
– Було б кращим, якби не доводилося говорити з тобою, – каже він, кидаючи джойстик, коли його знов убивають. – Можеш, будь ласка, прибрати це звідси, бро?
Я не одразу розумію, що я і є «це», яке треба прибрати.
– Ти не проти, якщо я запитаю тебе дещо про навчання в Темзькій школі? – Хотілося б мені говорити не так офіційно, але річ у тім, що гангстерська мова з моїх вуст звучала б іще смішніше.
– Ну, я намагався якомога рідше там бувати. – Аарон сміється, а Лео дивиться на ноги.
– Ти пам’ятаєш Карлі Шилдз?
Аарон дивиться на мене, схиливши голову.
– Так, гарна дівчина. Справжня цукерочка. Ми трохи були разом. Так, то було сумно.
Ніжність у його голосі, у його посміщці дивує мене.
– Аароне! – гукає мама з кухні.
– Чорт, ну що? – гукає він у відповідь. – Дістала вже.
– Слухай, забудь, – кажу я, встаючи. – Лео, ідеш зі мною до Роуз?
– Так, мабуть. – Лео підводиться.
– Мені було кепсько, коли вона покінчила з собою, дуже сумно. Вона була класна, знаєш? Якийсь час мені було з нею круто. А потім, коли в неї дах поїхав, вона кинула мене.
– Дах поїхав? – намагаюся говорити не надто зацікавлено.
– За кілька днів до цього в неї щось із головою сталося. Я це пам’ятаю. Вона була зовсім інша.
– Справді? Тобто?
– Вона прийшла до мене й запитала, чи знаю я когось, хто може вбити людину на її замовлення. Сказала, що в неї є гроші.
– Що? – дивується Лео.