– Думаєш, я брехло? – одразу нападає Аарон. – Я сказав типу, ні, мала, але тепер думаю, що треба було взяти ті гроші, прийти по них вона вже не зможе.
Вона змінилася. Вона була налякана. Вона бажала комусь смерті…
– Здається, у неї зовсім дах поїхав, – кажу я. – Ну що, Лео, ходімо?
Лео встає, але Аарон зупиняє його рукою.
– Нє, Лео. Ти нікуди не катиш, бро. У нас інші плани.
– Але ж я тобі не потрібен. – Лео переступає з ноги на ногу.
– Один хрін, потрібен ти мені чи нє, ти – мій брат. І ти йдеш.
– Ясно. – Лео сідає на стілець. – Звичайно.
– Напиши мені потім, – кажу я.
– Звісно.
На мить я думаю, чи не лишитися мені, що, як моя присутність допоможе? Дозволити Лео перетнути межу, повернення з-за якої немає, – найменше, чого мені хотілося б.
– Я можу…
– Ні, ти, опудало, не потрібне, – каже Аарон. – Ти мене бісиш.
– Лео? – Лео не дивиться мені у вічі. – Знаєш що, давай я зателефоную Роуз, щоб вона приїхала, і ми могли б чимось зайнятися, утрьох?
– Редлі, – Лео дивиться на мене суворо, з попередженням. Цей погляд натякає на те, що зависати тут – погана ідея, – тобі час.
Та я не можу зрушити з місця, просто не можу. Раптом Аарон зривається з місця й опиняється біля мене, обличчя до обличчя.
– Брат сказав тобі здриснути, от і валяй, бо я покажу тобі, як швидко спуститися сходами.
Я бачу краплі слини в куточках його рота, червоні судини в його очах, і мені збіса страшно.
– Побачимось, Лео.
Він дивиться на мене, але не відповідає. Йому й не треба – його очі кажуть усе за нього.
23
На вулиці Роуз тихо, усіх дітей надійно заховано в будинках із кондиціонером та оточених кам’яними парканами садах. Тут стоять машини, що коштують удвічі більше, ніж більшість людей заробляє на рік, вилощені й ідеально чисті, і якби хтось був на вулиці, на мене озирнулися б двічі, лише для того щоб обговорити на наступних зборах мешканців вулиці. Будинок Роуз тихий, жодних ознак того, що тато Роуз і Аманда вдома.
У душу заповзає відчуття провини за те, що я не з Наомі, але Аш сказала, що навіть вона сьогодні не піде. Здається, вона просиділа всю ніч, намагаючись збагнути, що означають числа, які, можливо, взагалі нічого не означають. Але мені треба побути тут, бо для мене Роуз – не просто людина, вона та, з ким можна ні про що не думати, з ким можна бути собою, – а це величезне полегшення. Ступінь утоми й потреба відпочити стали мені очевидними тільки тепер.
Будинок Роуз – ідеальне для цього місце, це рай порядку, убезпечений готівкою. Чотири дні на тиждень до них приходить покоївка, тож на сходах ніколи немає купи брудної білизни, а в мийці – чашок.
Тут завжди добре пахне, а у вазах – у вітальні й передпокої, і нагорі теж – стоять зрізані квіти.
Коли ми приходимо, Роуз іде нагору, перевдягається й повертається в широкій футболці й леґінсах, без шкарпеток, розпустивши довге волосся. Я дивлюся, як вона починає готувати нам сендвічі з беконом і передає мені мій разом із колою в скляній пляшечці зі смугастою соломинкою.
– То ти хвилюєшся за Лео?
– Ну, трохи є, – кажу я. – Так. А ти ні?
– Навіть не знаю. Знаєш, у нього є і темний бік.
– Ти про що? – дивлюся на неї.
– Я про те, що Лео не завжди той Лео, якого ми знаємо. Часом він скаженіє.
– З тобою? – Мій голос відлунює роздратуванням, і Роуз це помічає.
– Ні, звісно, не зі мною. У мене він із рук їсть. Але я часом це помічаю. Він наче звір у клітці.
– Не знаю, – зітхаю я. – Мої батьки мене ненавидять. Ти ненавидиш своїх батьків. Це ж типу нормально – ненавидіти своїх рідних?
А все ж мені здається, що Лео не просто злий – він сумний і наляканий. І при Аароні він поводиться так, ніби мусить бути кимось іншим.
– Як там удома? – питає вона, коли повний рот уже не настільки повний, і я знизую плечима.
– Не так, як тут, – кажу я.
– Тут теж не так, як тут, коли вони тут, – каже Роуз. – Ти знаєш, про що я, думаю, вони збираються завести дитину. Ну, або вона вже залетіла. Щоразу, як я заходжу до кімнати, вони замовкають. І знаєш, я взагалі-то не проти дитини, переживаю тільки, що її виховуватимуть такі кончені. Має ж бути закон чи якийсь тест, який не дозволяє вагітніти, якщо твого інтелекту не вистачає, щоб виховати людське дитинча.
– Що це було? – сміюся.
– Де? – Роуз теж сміється.
– Ти говориш так, наче з газети читаєш, абощо.
– Хочеш сказати, я тупа? – Коли я знизую плечима, Роуз відриває скоринку хліба від бутерброда й жбурляє в мене, вона сміється, очі її іскряться. Тепер вона знову моя Роуз, Роуз, яку я знаю, розслаблена, безтурботна, без масок. А не та далека неуважна і зла дівчина, з якою ми днями спілкувались.