– Роуз, можна запитати в тебе щось… огидне?
– Ха, ну валяй. – Очі Роуз загораються.
– Мій тато… він ніколи… ну, тобто, він не намагався… – Роуз киває, чекаючи, коли я доберуся до суті. – Як думаєш, мій тато – збоченець?
Роуз сміється:
– Однозначно.
– Чорт, що він зробив із тобою?
– Ні, ні, Редлі! Я не думаю, що твій тато збоченець. Він ніколи не зробив нічого, крім того, що був дуже милий і намагався зазирнути мені у майку.
– Господи! – Затуляю обличчя руками.
– Я жартую, дурко, – сміється вона. – Твій тато такий самий, як інші. Змушує страшенно ніяковіти, так, але він не монстр. Я майже певна.
– Справді? – Либонь, я маю схвильований вигляд, бо вона обплітає мою шию руками і обіймає мене.
– Годі верзти дурниці, зосередься на тому, що є: кіно внизу чи нагорі.
Дивлюся на величезний телевізор на стіні вітальні, думаю про можливість лишитися наодинці з Роуз на її двоспальному ліжку.
– Ти вирішуй.
– Тоді нагорі. Там буде затишніше вдвох. – Роуз хитро посміхається, дістаючи велику пачку чипсів і ще дві коли.
– Ти сьогодні не п’єш? – питаю в неї.
– Я можу протриматися добу без випивки, – каже вона. – Я не твоя мама.
Дивно, але з її вуст це звучить смішно.
Перед початком фільму Роуз вимикає все світло, окрім маленького нічника, прикрученого на узголів’ї, й кількох ароматичних чайних свічок на поличці над ліжком. Я підкладаю під шию подушку й сідаю на ліжко так, щоб одна нога торкалася підлоги. Коли бабуся ще була жива, вона розповідала мені, що давно, до того як сцени з сексом і оголеним тілом стали в Голлівуді дозволеними, існувало правило, що, навіть коли на екрані була подружня пара, вони завжди хоч однією ногою мали стояти на підлозі, щоб точно не кохатися. І хоча при бажанні однозначно можливо кохатися, навіть торкаючись підлоги однією ногою, так бабуся казала мені. В будь-якому разі, сьогодні я вирішую, що буде безпечніше, якщо я дотримуватимусь цього правила, щоб тримати себе в руках, щоб не сказати нічого, що могло б мене видати, від чого відчуваю шалене щастя й біль жорстоких тортур водночас.
– Твій улюблений. – Роуз гортає фільми в «айТюнз» і надсилає один з них на екран телевізора. «Клуб „Сніданок“».
– Серйозно? – усміхаюся їй. – Він же тобі взагалі не подобається.
– Не те що не подобається, просто люблю дивитися фільми, зняті принаймні за нашої ери, але ти кажеш, що це найкращий молодіжний фільм усіх часів, тож я спробую ще раз, бо хочу вибачитися за те, що була стервом, а це найменше, що я можу зробити.
– Добре, – кажу я, намагаючись не посміхатися на всі зуби бездоганності цього моменту.
– То ти хочеш сказати, що я була стервом?
– Ні, я хочу сказати, що ти була сама на себе не схожа. А я хвилююся за тебе, ти сама знаєш.
– Знаю. – Роуз на мить обіймає мене. – Але все гаразд. Супергаразд. Ніби я нарешті розумію, хто я є. Я стаю жінкою, Редлі.
Я пирскаю колою через ніс. Вона заряджає мені подушкою по голові, і я думаю, можливо, дуже ймовірно, що це перший абсолютно щасливий момент за довгий час. Якби ж можна було сказати «зупинися мить, ти прекрасна», то мені варто було б зробити це саме тепер.
Ми дивимося кіно чи принаймні я спостерігаю, як кадр змінюється кадром, намагаючись зрозуміти, як почуваюся, але намарне.
Моллі Рінґвольд показує свій коронний номер із помадою, Джад Нельсон б’ється з повітрям, і коли починаються титри, Роуз бере мене за руки й тягне в ліжко.
Вона дійсно це робить. Мені не ввижається. Я дивлюся на неї, а вона витягає мене на середину, де на мить застигає, підіймає мою руку й просовує під неї свою голову, кладучи її мені на плече.
Чорт, що це взагали таке?
– Знаєш що, Редлі, – каже вона. – Думаю, ти найкраща людина, яку я знаю.
– Ой, не чеши, – кажу я, радіючи, що вона не бачить, як безглуздо я посміхаюся стелі.
– Але я дійсно так вважаю. – Вона відкидає голову, і я вигинаю шию, щоб глянути на неї. – Ти ніколи мене не зраджуєш, не підводиш. Незважаючи на всі дурниці, які я кажу чи роблю. І це дуже незвичайно для мене. І для тебе в моєму серці є особливе місце, ти знаєш?
Вона перекочується, спираючись підборіддям мені на груди, і моє серце брязкотить і збивається з ритму, і від ваги її тіла моє тіло бульбашиться й вибухає, а від її рук на моєму животі зупиняється дихання. Все це насправді. Я насправді на ліжку Роуз, і вона насправді лежить майже на мені.
– Інколи я засмучуюся, що ти не розумієш, скільки в тобі прекрасного, – каже вона ніжно та м’яко.
Ну, це вже занадто, і я відсуваюся на свій бік ліжка, відкочуючи її на свій, і ми лежимо, витягнувшись на повний зріст обличчям одне до одного. Між нами всього лише кілька сантиметрів, та принаймні так я можу дихати. Так я, можливо, не помру.