– Та нема в мені нічого аж такого прекрасного, – кажу я. – Це просто я.
– Замовкни, – каже Роуз. – У тебе є все: розум, доброта, відданість, ти барабаниш краще за всіх у галактиці, а танцюєш краще за всіх на світі, і мені подобається, як волосся падає тобі на очі й те, що ти щодня носиш ті дурні картаті сорочки… Редлі, є одна річ, яку я поклялася тобі не розповідати, але я не можу нічого від тебе приховувати…
Час сповільнюється і ллється тонкою цівкою, а потім і зовсім зупиняється. Я бачу, як світло відбивається в її глибоких блакитних очах, бачу ніжний пушок на її м’яких щоках, бачу, як вигинається її верхня губа, коли вона говорить, бачу сріблястий шрам зліва від її рота, і в цьому весь Усесвіт, ніби час спливав лише для того, щоб дістатися цього бездоганно прекрасного моменту.
І я не хочу слухати, що вона мені скаже, бо я знаю – сталося щось надзвичайне, якщо Роуз отак ставиться до мене.
Вона теж мене кохає!
Усе так правильно, і я тягнуся до неї, кладу руку їй на талію, щоб нахилитися й поцілувати її. І вже коли я роблю це, я бачу, що очі її розширюються, а плечі напружуються, і я відчуваю, як вона відсувається, але мої губи все ж торкаються її губ, хай лише на частку секунди, але я цілую дівчину, яку кохаю, і поринаю в абсолютне щастя.
А потім вона зникає, і там, де вона була, лишається тільки холодна порожнеча.
Коли я розумію, що сталося, я бачу, як Роуз стоїть і дивиться на мене очима, повними жаху. Час відновлює рух, і тепер він несеться з неймовірною швидкістю.
– Чорт забирай, Редлі, що за хуйня? – питає вона. – Що ти в біса робиш? Чому ти… Я цього не хотіла, що це тобі привиділося? Ну від будь-кого я могла очікувати, але не від тебе… Силувати мене…
– Ні, це інше, це не те… Пробач… Мені здалося…
Усе проноситься повз без моєї участі, я відстаю, і свідомість, і тіло, яке й досі намагається збагнути, що виражає її обличчя. Що б там мені не подумалося, усе це було не так. Моє сприйняття було дуже, страшенно далеким від істини. О чорт, о ні, о чорт, о трясця.
– Мені дуже шкода, – зістрибую з ліжка, – мені шкода, мені здалося… все це здавалося. Ніби ти хочеш, щоб ми поцілувалися. Мені страшенно шкода, Роуз.
Ще ніколи при мені Роуз не була такою засмученою, обличчя її вкрилося червоними плямами.
– Господи Боже мій, Редлі, ти ж начебто мій найближчий друг! Єдина людина в моєму житті, яка не намагається мене трахнути. Я тобі довіряла. З тобою я почувалася в безпеці. А тепер… а ти… а ти…
– Я і є твій найкращий друг. – Роблю крок до неї. – Роуз, будь ласка…
– Ні, не наближайся.
Я боюся рухатися, боюся говорити. Не знаю, що тепер буде зі мною.
– Найкращі друзі так не чинять, Редлі. Найкращий друг знав би…
– Знав би що? – питаю я, опустивши голову, заздалегідь знаючи, що вона скаже, бо я насправді її найближчий друг, і я знаю її краще за інших, і попри це мені вдалося все зруйнувати, зруйнувати дощенту.
Тож я знаю, що вона скаже.
– Редлі, я не така, як ти. Мені подобаються хлопці. Я не цілуюся з дівчатами.
Десять місяців тому…
Наш перший концерт був збіса крутий. Ми грали разом лише два місяці, але пісень було достатньо для виступу, і знаєте що? Ми були на висоті. Ми звучали не як шкільна група, не як зграйка дітлахів. Ми грали злагоджено, грали чудово.
Граючи тоді вчотирьох, ми не могли сфальшивити в жодній ноті. Здавалося, все життя ми лише чекали, коли зустрінемо одне одного й створимо геть нове звучання, що змінить увесь перебіг музичної історії. То було збіса приголомшливо, от як це було.
Ми тоді вже подружилися, сміялися, жартували. Зависали разом, кепкували одне з одного. Я була частиною всього цього. Досі я такого не відчувала. Я була частиною чогось прекрасного.
Це Ней домовилася про наш перший виступ, вона обробляла й обходжувала того хлопця, у якого в пабі була зала для виступів, поки він не сказав, що ми можемо зіграти, але платити він не збирається. Нам було пофіг. Нам було навіть байдуже, чи хтось прийде. Важило тільки одне слово – концерт. Наш перший справжній концерт.
Коли ми почали, у кімнаті було порожньо. З освітлення лише дві лампочки, що звисали зі стелі. Усе це не мало значення, бо то був наш перший концерт. Чорт, як же ми грали! Нас ніхто не слухав, але ми цього навіть не помітили.
Ми помічали тільки одне одного. Наші погляди зустрічалися, ноги стукали в такт, тіла погойдувалися, губи ворушилися. У мене ще не було сексу, але певною мірою це було навіть краще – між нами чотирма був такий сильний зв’язок, що ми відчували серцебиття одне одного.