А потім із бару до зали почали перетікати люди, і на п’ятій пісні вже зібрався натовп, і раптом стало так спекотно, що піт скрапував із нас дощовими краплями. Ми зіграли всі свої пісні, а потім всі кавери, які тільки змогли пригадати, і наприкінці юрба їла з наших рук, благаючи зіграти ще. О, це найкращий з усіх наркотиків.
Зрештою, власник відімкнув нам струм, а натовп кричав і гудів, вимагаючи співати на біс. То було чарівно. У коридорі я допивала великими ковтками півлітра води, коли Роуз вийшла з туалету.
– Офігенно граєш, – сказала вона, схопивши мене й поцілувавши в зімкнені губи. – Обожнюю тебе, Редлі.
І я ще довго стояла там сама, намагаючись збагнути, що відбувається. Моє серце так калатає від виступу чи від її цілунку? В будь-якому разі мене трясло й лихоманило від адреналіну, і я знала, що загубилась. Що для неї мене не існує – я зрозуміла це в один момент. Що в найближчому майбутньому я кохатиму дівчину, яка ніколи не відчуватиме до мене того самого. Коли відвідувачі пішли, ми завантажували мою установку до фургона приятеля Роуз, аж тут вийшов власник пабу, підкурюючи цигарку.
– Можете знову виступити, – сказав він.
– Якщо ви нам заплатите, – відповіла Наомі.
– Полтос, – буркнув він.
Ми почувалися мільйонерами.
24
Не пам’ятаю, що було після того, як Роуз сказала мені, що не цілує дівчат, пам’ятаю тільки її обличчя, і вираз на ньому був протилежним до любові. Я пам’ятаю, як вийшла з її будинку, хоч не пам’ятаю, як взувалася та збирала речі. Я пам’ятаю, як прохолода вечора торкалася моїх гарячих щік і як я бігла вулицею, майже безшумно торкаючись землі підошвами кед. Я не пам’ятаю, як дісталася додому, не пам’ятаю нічого аж до цього моменту, коли опинилася перед дзеркалом.
У тієї мене, що стоїть зараз тут, сильні, але не накачані руки, плаский живіт, прихований під широкою сорочкою, яка прикриває також і маленькі груди.
А за спиною стоїть інша я – нещасна дівчина, якою я могла бути. Вона скрізь ходить за мною назирці, мій власний, мій особистий привид.
Уперше я зазираю через плече на відображення, іншій собі у вічі. У неї довге волосся, яке вона щодня випрямляє, губи підфарбовано саме так, як і належить у цьому віці, персиковою помадою, бо це пасує до кольору її шкіри. Вона одна з тих дівчат, які подобаються всім, тому що вона не надто вродлива й не надто гучна, вона ідеальна ліпша подружка, добре вчиться і завжди вчасно виконує домашку. В неї все нормально в школі та все нормально в житті, і якщо хлопці звертають на неї увагу, вона вдає, що схвильована. І, можливо, якщо вона носитиме ті короткі суконьки й ботильйончики на підборах, уже невдовзі в неї з’явиться хлопець, бо хоч вона й руда, але симпатична, з тонкими рисами обличчя й великими зеленими очима. Зовні ця дівчинка саме така, якою і личить бути шістнадцятирічній.
І мама так нею пишається.
Але всередині тій дівчинці хочеться плакати щомиті. Усередині вона кричить і не може виборсатися. Усередині вона розгублена й самотня та втомлена, вона так втомилася вдавати, вдавати когось іншого так боляче, що вона не знає, чи не зупиниться її серце від такого болю.
Поки я приводила свою зовнішність у відповідність до внутрішнього, я не дивилася в дзеркала.
Але тепер я змушую себе подивитися.
Я змушую себе побачити, яка я є: виголені скроні, рудий вибух волосся, пасма якого падають мені на очі. Кутасте обличчя й гарні зелені очі.
Тепер я дивлюся в дзеркало й бачу себе, і нарешті це збігається з тим, яка я всередині.
Я не бачу дивачки, не бачу лесбійки, не бачу натуралки. Не бачу дівчини, яка хоче бути хлопцем.
Я бачу себе. Я та, хто я є, і я не підпадаю під жодну категорію, окрім своєї власної, і кому взагалі яка різниця? Я просто хочу бути собою.
Я думаю про Роуз, про вираз її обличчя. Я відчуваю біль тієї примарної дівчинки, яку я колись так добре знала.
Я дозволила собі закохатися в Роуз. Що збіса кепсько. Але найгірше те, що я випустила це почуття назовні в найнедоречніший момент. Роуз збиралася сказати мені щось важливе, щось значне, а я вирішила, що це все про мене, я підвела її тоді, коли їй був потрібен друг, а не коханець.
Що я в біса накоїла? Чорт. Чорт. Чорт. Що я в біса наробила? А потім я дивлюся собі у вічі, і це допомагає. Це допомагає мені виокремити себе й поспівчувати собі. Я просто зробила, як відчувала. Я проявила кохання, спрагу, бажання. От і все. Це не погано.
Не погано бути справжнім собою. І тривога ненадовго минає, і я відходжу від дзеркала, а натомість дивлюся у вікно своєї спальні на місто, де вогники мільйонів життів мерехтять аж до обрію.
Не слід впадати у відчай через проявлену сміливість, через готовність ризикнути всім заради щирості. Натомість я почуваюся вільною, тому що сьогодні здолала ще одну перепону на шляху до себе, перетнула ще один місток до омріяного життя. І зараз я радію, що зробила це, навіть якщо він згорів у мене за спиною.