Коли ми доходимо до шкільного паркану, Ґрейсі доводиться із зусиллям вивільняти свою руку з моєї.
– Ти мене забереш? – питає вона, і я киваю.
– Побачимось! – Спостерігаю за тим, як вона забігає до класу, і майданчик порожніє, і мами і тата йдуть. І тоді мені не лишається більше нічого, як розвернутися й подивитися в обличчя тому, що буде тепер зі мною.
26
Усі вже в класах, і я тихо йду порожніми коридорами, сподіваючись, що нескінченне дзенькання й дзижчання в моїй кишені колись нарешті припиниться. Як тоді, коли Таллі Лоусон надіслала фотку своїх цицьок Кларку Генсону, а він її заскріншотив і розіслав по всій школі. Хтось називав її курвою, хтось називав його мудаком, яким він і був, і обох їх на два тижні усунули від занять, а потім поліція зробила їй попередження щодо непристойної фотографії.
А потім, коли зникла Наомі, цицьки Таллі вже нікого не цікавили.
Усі ненавидять мене, і стара невпевненість, яку я колись носила в собі, повертається, ніби моя дівчинка-примара раптом підбігла ззаду й застрибнула знову в моє тіло, наповнивши мене болем і тривогою, які носила в грудях.
Можливо, я дійсно брехуха. Я ніколи не розповідала Роуз, що насправді відчуваю до неї.
Можливо, я не така чесна людина, якою себе вважала. Можливо, я дійсно монстр.
Заходжу в кабінет музики й сідаю за першу парту. Я чую перешіптування за спиною та відчуваю вібрацію телефону в кишені. Дістаючи телефон, швидко деактивую свої сторінки.
– Редлі, що ти робиш? – горлає на мене містер Сміт, заскочивши зненацька. – Дай сюди телефон!
Він не чекає, коли я сама його простягну, – хапає його з парти й ховає в шухляду письмового столу.
– Підійдеш і забереш після дзвоника.
Але тепер мені байдуже, що в мене забрали телефон. Я досі чую, як він вібрує в шухляді, і бачу спалахи екранів довкола, електронні слова збираються в рій і множаться, зависаючи в повітрі, і кожне коле гострим, як голка, жалом.
Дзвоник лунає, а я сиджу на стільці, намагаючись показати, що чую всі зневажливі слова, що кулею входять у скроню, поки всі виходять з класу.
Коли там нікого не залишається, я підходжу до містера Сміта.
– Слухай, пробач, що накричав на тебе, – каже він, якийсь стурбований і скуйовджений. Я розумію його почуття. – Цей клас мене іноді виводить. Але ти хороша й не заслуговуєш на це.
– Усе норм.
– Що відбувається? – запитує він, дістаючи телефон із шухляди, але не віддаючи в очікуванні відповіді.
– Нічого. – Я знизую плечима й дивлюся на двері. Я не хочу, щоб він був добрим до мене, бо, якщо він мене пожаліє, я розплачуся. Він встає з-за столу, підходить і стає поряд.
– Ну ж бо, – відчуваю заспокійливе тепло його руки на плечі, коли він зазирає мені в очі, – якщо в класі тебе ображають, не мовчи про це. Я не хочу, щоб учні тримали все в собі. Це не кінець світу, Редлі. Ти завжди можеш прийти до мене й поговорити, зрозуміла?
– Дякую, сер, – кажу я. Я затримуюся ще на мить і думаю, чи справді можу сказати йому, що мій другий поцілунок із дівчиною зруйнував стосунки з найближчою подругою. І зазираючи в його зелені очі, усвідомлюю, що відповідь – ні.
– Я з тобою, – каже він. – Ти прекрасна дівчина, Редлі.
Що дивно, бо я саме почуваюся жахливою.
– Моральна уродка, – каже Каша, коли я проходжу повз. – Що, на мої цицьки витріщаєшся, збоченка?
Я опускаю голову, уперше шкодуючи про волосся, що лишилося на підлозі в перукарні. Тепер мені немає куди сховатися.
– Про культуру згоди не чула? – питає Парміндер, коли я опиняюся поряд. – Ґвалтівник без члена.
Я зупиняюся, пригадавши, що відрізала волосся тому, що не хотіла більше бути людиною, яка ховається за завісою.
– Нічого такого не було, – обертаюсь я, але тепер там не тільки Каша й Парміндер, а ще шестеро чи семеро учнів із моєї паралелі – стоять, схрестивши руки, виставивши вперед підборіддя.
– Слухайте, я не знаю, нащо Роуз це зробила, – починаю я, але це не те, що варто казати. Починаю знову: – Я просто… Я помилилася, от і все. Неправильно все зрозуміла. Не знаю, чому вона так відреагувала.
– Ой, ну звісно, ще скажи, що вона сама винна. – Каша робить два кроки до мене, а я два кроки від неї. – Може, вона взагалі про це попросила?
– Чорт забирай, та нічого там не було, взагалі майже нічого! – Відчуваю клубок у горлі й знаю, що розплачусь із наступним словом. Якщо я піду, всі подумають, що мені пофіг, якщо лишуся, матиму мізерний вигляд.
– Нафіг із пляжу, – біля мене з’являється Лео, – давайте, валіть і деінде посичіть, гадюки.