– Так ти на її стороні? – зводить брову Каша. – Ти вважаєш це нормально, те, що вона зробила з Роуз?
– Я ні на чиїй стороні, бо немає ніяких сторін, дурна малеча. А тепер – киш.
На мить погляди Каші та Лео зустрічаються, вона презирливо йому всміхається, розвертаючись та йдучи геть, Парміндер та інші йдуть за нею.
– Що за чорт? – Лео хитає головою.
– Я н… не знаю. Я подумала. Мені здавалося…
Він кладе руку мені на плече й проводить по коридору до музичного класу, і я навіть не знаю, чи захищає він мене, чи веде кудись, де ніхто не заважатиме йому вибити з мене всі тельбухи, та принаймні з Лео ніхто не зв’язується, ніхто не зупиняє його й нічого не каже. Вони просто спостерігають, як ми проходимо повз.
– Що за чорт, Редлі? – повторює питання Лео, грюкнувши за нами дверима. – Що ти накоїла?
– Я не… – кажу я. – Я… просто хотіла її поцілувати.
– Що за хрінь? – Лео, не вірячи своїм вухам, витріщається на мене, як на недоумка, що, напевне, близько до правди.
– Знаю, Лео, знаю, чуєш? Я знаю, як це звучить. Я неправильно зрозуміла, мене занесло, я надала її словам значення, якого вони не мали, і все це тривало якусь секунду, а потім вона сказала мені піти, і я пішла. Я намагалася поцілувати дівчину, мене відшили, не кажи, що з тобою такого не бувало, тільки чомусь через тебе такого кіпішу не підіймали.
– Але ж Роуз не просто дівчина, Редлі. – Лео легенько штурхає мене в плече, і я ледве втримуюся на своєму місці. – Вона не просто жінка, з якою познайомився в барі. Це ж Роуз. Роуз. Чорт, думаєш, мені ніколи не хотілося сказати Роуз, що я відчуваю до неї, не кажучи вже про те, щоб її поцілувати? Але я не роблю цього. Бо це Роуз. Ми потрібні їй не для того, щоб у неї закохуватись. Ми мали бути чимось більшим. Вона шукає в нас друзів. Як думаєш, чому я ніколи не намагався її поцілувати, хоч як мені й хотілося?
У момент зізнання його голос м’якшає, голова опускається. Він сердиться на мене й має на це повне право.
– Чувак, – каже він, хитаючи головою.
– Та в тому й проблема, правда ж? – кажу я. – У тому, що я не чувак.
– Чувак, – повторює Лео. – Редлі, усім начхати, дівчина ти чи хлопець. Лесбійка чи ні. Річ не в тому.
Сідаючи на підвищення для барабанів, я проводжу долонями по голові й почуваюся зібганою, розібраною, недоречною.
– Господи, Лео, та що ж мені робити?
– Знайди Роуз. – Лео сідає поряд. – Обговори це прямо, подивися проблемі в обличчя й розберися з нею. Але перед цим, Редлі, ти мусиш відповісти собі, хто ти така. Ти мусиш визнати правду. Ти маєш такий вигляд, ніби визнаєш її, вдягаєшся так, ніби визнала, але насправді ти просто граєш роль, твоя зачіска й одяг – просто маскарад. Ти приховуєш, хто ти насправді, чого ти хочеш. Намагаєшся бути десь посередині, але це не працює. Ти не можеш просто ходити собі коло та навколо й сподіватися, що ніхто не помітить твоєї малої кістлявої дупи, а якщо сподіваєшся, знай, що в такому разі людей завжди шокуватиме те, хто ти є насправді.
– Ой, відчепися, Лео, – огризаюсь я, бо мені боляче, – не треба оцих зверхніх чоловічих пояснень про орієнтацію. Звідки тобі хоча б приблизно знати, як це, почуватися ґеєм? Тобі легко казати, ти ж не ґей, граєш на гітарі, вищий за всіх дівчат. Тобі нема про що хвилюватися.
– Серйозно? – він витріщається на мене. – А ти не помітила, з якого я району?
– Не важливо, звідки ми, якого кольору наша шкіра, скільки в нас грошей, подобаються нам хлопці або дівчата… і… таке інше лайно. Чому люди не можуть бути просто людьми?
– Бо вони мудаки, – каже Лео. – Світ мав би ставати кращим і справедливішим, але ні. І не скоро стане. Тож ми можемо змінити тільки себе, Редлі. От і все.
Якусь мить ми обоє мовчимо. Думаю, ми обоє відчуваємо, що один хибний рух означатиме ще мінус один друг, а нікому з нас цього не хочеться.
– Тож, – питає Лео, відкашлюючись, – ти бачилася з нею після того?
– Ні, а вона в школі?
– Я не знаю, не бачив її вранці.
Я почуваюся так, наче зруйнувала світ довкола себе, і тепер мушу створювати його заново з нуля.
– Як думаєш, вона прийде на репетицію?
– Як думаєш, концерт узагалі відбудеться? Ми збиралися зробити це для Наомі, а тепер… нащо тобі було її цілувати. Ми ж в одному гурті! Ми домовилися відпочатку – ми лише друзі. Так гурти й розвалюються.
– Ясно, тобто якби Роуз зараз прийшла й спитала: «Лео, підеш зі мною на побачення», ти відмовився б?
– Ага… я не знаю, так.
Двері відчиняються і з гуркотом зачиняються, і от вона тут. Роуз.
Руки в боки, волосся зібране, без макіяжу, джинси й футболка. Зла, як собака.
– Або я, або Редлі. – Роуз дивиться на Лео, але показує на мене.