– Роуз… не гони, що серйозно? – Лео хитає головою. – Вона ідіотка, але вона не хотіла тебе засмутити, ти ж її знаєш, ну правда ж?
– Тобто, ти хочеш сказати, що те, що вона зі мною зробила, нормально? – очі Роуз виблискують, і я бачу на її обличчі не тільки злість, але й справжню образу, і мене згинає надвоє від болю.
– Я думала, що поряд зі мною друг, а вона почала чіплятися. Це як, коли… ти чіпляєшся до мене, хоча ми просто друзі. Це бридко й неправильно.
Думаю, Роуз не розуміє, як сильно ці кілька слів скривдили Лео, бо хоч я й помічаю це – як він стискає щелепи й зітхає, та це не те, чого вона добивалася. Вона просто хоче посваритися.
– Роуз, Редлі винна лиш у тому, що закохалася в тебе і повелася по-ідіотськи, – Лео встає, звертаючись до Роуз. – Вона намагалася тебе поцілувати, тупо, так. Але вона не заслуговує на те, щоб через це її так заганяли.
– То ти називаєш мене брехлом? – Роуз робить крок до нього, викрешуючи іскри.
Лео насуплюється, очевидно сподіваючись, що Роуз відступить чи принаймні не буде така сувора. Він дивиться на мене, потім знову на Роуз.
– Але ж то насправді був усього лише цілунок?
– Іди в дупу, – каже Роуз. – Якщо я цього не хотіла, то не має значення, поцілувала вона мене, обмацала чи руку потиснула. Так не можна. Не можна так нападати на людей. Це неправильно.
– Роуз, будь ласка. Мені так шкода, я не хотіла тебе засмутити. Я страшенно помилилася… але ти для мене дуже важлива, і…
– Так, я думала, що важлива. – Роуз витріщається на мене, від її болю та люті в мене кров холоне в жилах. – Я думала, що тобі не начхати на мої почуття, але ти як усі – накидаєшся на мене, мов на шмат м’яса. А я тобі довіряла.
– Я кохаю тебе! – Слова самі вириваються з рота. – Я кохаю тебе не тому, що ти «шмат м’яса», а тому що ти весела, розумна, талановита й добра, бо тобі було не пофіг на мене, чи не єдиній у цьому світі. А вчора мене переповнили почуття, і я зробила помилку, виказавши їх. Треба було тримати їх у таємниці. Я помилилася, Роуз. І якби ти була моїм другом, то зрозуміла б.
Роуз дивиться на мене одну холодну довгу мить.
– Якби ти була моїм другом, то зрозуміла б, чому я ніколи не зможу цього пробачити. Виступу не буде.
– Роуз… – Лео кличе її, але, коли вона відчиняє двері, з’являється містер Сміт. Роуз зупиняється перед ним наче вкопана, їхні погляди зустрічаються, плечі підіймаються та опускаються з кожним видихом і вдихом, і не ясно, чи на нього вона теж накричить, чи розплачеться. Але вона не робить ні того, ні того, а просто стоїть, як умурована.
– І куди це ти зібралася? – каже він, кладучи долоню на її руку. – Так, народ, нам треба поговорити.
Мені здається, що Роуз зараз відштовхне його та вийде, але ні – вона робить крок назад, щоб впустити його до класу, та спирається на зачинені двері.
– Слухайте, – каже містер Сміт. – У нас, учителів, немає імунітету від пліток. У вас двох усе гаразд?
Він дивиться то на мене, то на Роуз.
– Я вибачилася, – кажу я. – То була помилка.
– Добре, – киває містер Сміт.
– Знаєш, Редлі, те, що зараз відбується, досить огидно… – пирскає Роуз і хитає головою. – А як щодо того, що сталося зі мною, сер, – каже вона. – Ви вважаєте, це нормально?
– Роуз, давай ненадовго забудемо про роль королеви драми. – Містер Сміт дивиться на неї своїм фірмовим поглядом, і, на мій подив, Роуз застигає та опускає голову, а щоки в неї червоніють.
– Роль? Вона накинулася на мене, у ваших підручниках пишуть, що так можна? – Роуз робить крок до нього.
– Звісно, не можна, – містер Сміт дивиться на мене, і мені хочеться померти на місці, – так ніколи не можна. Але чи були у вчинку Редлі лють, ненависть, злий намір, коли вона зробила помилку? Ти відштовхнула її, і вона не намагалася знову, правда ж?
– Правда. – Плечі Роуз опускаються, шал притишується. – Так, мабуть, це правда.
– Слухайте, шкільні групи постійно розпадаються через те, що діти сваряться або закохуються, а потім сваряться. – Містер Сміт дивиться на кожного з нас по черзі. – Це нудно, передбачувано, і кому взагалі яка різниця, бо ніхто з вас у будь-якому разі не стане музикантом. За два роки ти закінчиш школу і поїдеш із батькового будинку, – каже він Роуз, а потім переводить погляд на мене: – Ти вступиш до університету і знайдеш собі гарну подружку, а ти, – його очі зупиняються на Лео, – ну, сподіваюся, ти не підеш доріжкою брата.
Лео змінюється в обличчі.
– Я міг би і так сказати, – додає містер Сміт. – Я сказав би так, якби ви були просто черговою групою, з якою мені довелося працювати. Але ви не такі. Ви справді хороша група, ви граєте і пишете пісні, і з цим можна буде щось зробити. Якщо ви зможете втриматися разом. Якщо зможете продовжувати грати, незважаючи на цю… сварку. Принаймні я думав, що ви хочете зробити це заради Наомі. Чи вас не хвилює те, що ви підведете її родину, маму й тата, які так чекали на цей концерт, які хотіли побачити людей, не байдужих до долі їхньої доньки, й отримати хоч промінчик надії, на те, що дещо жахливе дасть початок чомусь хорошому.