Ми змішувалися з натовпом і виокремлювалися з нього, прямуючи до Площі Сохо з її волоцюгами, які тхнуть пивом і сечею, та чоловіками, які цілуються на лавах з чоловіками, – там ми розтягнулися на траві, і Лео дістав із задньої кишені косяк, трохи пом’ятий, та все ж непоганий.
Не знаю, чи справді так було, чи це гра моєї пам’яті, та мені здавалося, що, коли я лежала там на траві, місяць був дуже близько, так близько, що його можна було торкнутися рукою, а ще здавалося, що можна відштовхнутися від землі й без жодних зусиль опинитися будь-де.
– Так дивно, що уроки закінчуються в липні, – сказала Ней. – Це схоже, скоріше, не на закінчення, а на початок.
– Добре, бо я хочу, щоб ми ніколи не закінчували, – сказала Роуз. – Ми – найкраще, що є у світі.
– Ага, – погодився Лео. – Про цей період нашого життя напишуть у «Нью м’юзікал експрес», про час, коли ми рухалися до своєї офігезної слави. Наш гурт ніколи, ніколи не розпадеться. Тільки не ми.
Те, що Наомі нічого не відповіла, а просто лежала на траві в своїй жовтій сукні, дивлячись на місяць та широко посміхаючись, здавалося, не мало особливого значення. То була просто Ней, у своєму репертуарі.
Але наступного дня вона зникла, і все почало розпадатися.
І лише тепер, озираючись на той день, я розумію, що так вона казала нам: «До побачення».
28
Я поринула в спогади й музику і зрозуміла, що не забрала Ґрейсі, уже майже вдома. Її уроки закінчилися сорок хвилин тому. Чорт. Дістаю телефон із кишені, розвертаюся й починаю бігти.
Я телефоную мамі, але вона не відповідає, тож я намагаюся на бігу заґуґлити номер школи й набрати його. Умикається голосова пошта.
– Алло! – волаю я, важко дихаючи в автовідповідач. – Привіт! Я мала забрати Ґрейсі Сондерз, але запізнююся, тож…
Телефон пікає, сповіщаючи про те, що мені телефонують, і я зупиняюся.
– Де ти? – питає мама, щойно я приймаю виклик.
– У мене був важкий день у школі, – кажу я, від усього серця бажаючи попросити маму, щоб вона обійняла мене. – А потім я ходила до Наомі… тож, пробач, я забула.
– Зі школи телефонували, – сказала мама крижаним голосом. – Ґрейсі всі очі виплакала. На щастя, місіс Петерсон із сусіднього будинку завезла її додому, але вона й досі ще не заспокоїлася. Краще тобі прийти й пояснити їй, чому ти про неї забула.
Вона завершує виклик. Чорт.