Мама відчиняє двері, коли я іду по доріжці.
– Я думала, тобі хоча б на Ґрейсі не начхати, – каже вона.
– А мені й не начхати, на відміну від вас, – кажу я. – Просто в мене справді був дуже-дуже гівняний день. Де вона?
– Дуже гівняний день – не поважна причина для того, щоб лишити семирічну сестру саму на майданчику.
– Ага, не те що горілка, – відрізаю я, і вона міцно хапає мене за руку.
– Знаєш, Емі, мені це вже остогидло. Ти забуваєш, що ти дитина, а я – доросла.
– У якої було таке сильне похмілля, що вона не могла забрати зі школи свою доньку? – питаю я, вириваючись і збігаючи сходами.
– Швидко повернися! – кричить мама мені навздогін.
Ґрейсі лежить на підлозі з ляльками, теліпаючи в повітрі ногами в білих шкарпеточках.
– Пробач, малеча, – кажу я. Вона повертається до мене й усміхається.
– Я плакала, – каже вона. – Шмарклі, сльози, все таке. Мені дали печиво.
– Я жахливий сиблінг, – сідаю поряд з нею на підлогу.
– Мене підвезла вчителька на машині, нікому так не щастить. А що таке сиблінг?
– Брат або сестра.
– О так, тоді ти сиблінг! – Ґрейсі міцно мене обіймає.
– То ти не ненавидиш мене, як усі інші? – питаю її, готова розплакатися. Я втомилася бути сильною, і тепер мені складно навіть просто не плакати.
– Ні, – каже Ґрейсі. – А хто тебе ненавидить?
– Не ти, – кажу я, – і все це не має значення.
Коли Ґрейсі залазить мені на руки, я чую дзвінок у двері.
– Хочеш, пограємо в чаювання?
– Ні, – кажу я.
– Кепсько, бо ти мені винна, – радісно каже вона. – Я – королева, а ти – принцеса.
Я ще не відпила зі своєї уявної чашки, коли мама почала кричати з першого поверху, і з її наближенням до кімнати Ґрейсі кожне слово ставало гучнішим.
– Як ти могла? ЯК ТИ МОГЛА?
Вона стає у дверях і тицяє мені папірець.
– Як ти могла, – повторює вона ще раз. – Я знала, що сорому в тебе немає, та невже ти взагалі ні про кого з нас не думаєш?
– Ти про що? – дивлюся на папірець. Він має знайомий вигляд, але я не можу зрозуміти чому.
– Господи, Емі. Одягатися отак – це одне… – вона вказує на мене, – але домагатися своїх друзів? Ти огидна.
Я обережно знімаю свою тіару та встаю.
– За хвилинку повернуся, ваша величносте, – кажу я, роблячи реверанс Ґрейсі, яка великими очима спостерігає за тим, як ми виходимо на сходи. Я зачиняю за собою двері.
– Що це таке? – тихо питаю я.
– Дуже шкода, що ти… не можеш бути нормальною, – сичить вона на мене. – Але це? Її батько юрист, тобі це чудово відомо, правда ж?
Вона зминає шматочок паперу в кулаці й кидає мені. Паперова кулька приземляється біля моїх ніг. Я повільно нахиляюся за нею.
Ваша донька намагалася зґвалтувати Роуз Картер.
– Ти що, на наркоті? – питає вона.
– Мам, усе не так, – кажу я, намагаючись заспокоїтися, щоб голос не тремтів, хоч дрож наростає в кожному м’язі. – Це брехня.
– То ти не робила цього з Роуз? – Вона хапає мене за зап’ясток і тягне до своєї спальні – це боляче. Запах гнилого дихання й брудної білизни в її кімнаті викликає в мене нудоту. Я зусиллям стираю всі емоції з обличчя, щоб воно нічого не виражало.
– Ну звісно, я цього не робила. Я твоя донька, невже ти зовсім не знаєш мене.
– Так далі не може тривати, Емі. Ця дурня, цей період. Ти не хлопчик. Ти не… лесбійка чи що ти там про себе думаєш. Ці відчайдушні спроби привернути до себе увагу – вони жалюгідні.
Вона випльовує ці слова так, ніби вони отруйні, і вже те, як вона це каже, зачіпає мене сильніше, ніж я могла уявити. Я висмикую свою руку й підходжу до вікна, прочиняючи його й вдихаючи вечірнє повітря.
– Не називай мене Емі. Я не Емі. Я поцілувала Роуз, – кажу я, не дивлячись на неї. – Але вона цього не хотіла, тож нічого не сталося і я просто пішла. Я хотіла її поцілувати, бо я закохана в неї, і мені прикро й боляче, що вона мене не хоче. А ще прикро й боляче, бо з якихось причин вона хоче покарати мене за те, що я дбаю про неї. А ще прикро й боляче, бо, якби я була хлопцем і спробувала її поцілувати, я могла б поговорити про це з тобою і ти зрозуміла б мене. Але натомість ти вважаєш, що я гидка, просто тому, що я – це я. І це все, чого я хочу, мам, просто почуватися затишно у власному тілі, любити людей так, як вмію любити. Я не хочу кривдити когось чи викликати відразу. Я просто хочу бути собою.
– Ні, – мама хитає головою. – Це не ти! Це брудно, ти брудна. Збоченка! Та що на тебе найшло?
Я більше не можу тримати в собі злість і сум, і слова самі зриваються з губ.
– Ну як можна ненавидіти власну дитину просто за те, що вона є?
– Ти не моя дитина, – з гіркотою каже мама. – Більше не моя. Я відмовляюся від тебе.