– Годі! – Ґрейсі прочиняє двері, обличчя в неї перекошене. – Припини так з нею говорити!
Якусь мить я не розумію, до кого вона звертається, але тут вона підбігає до мене і обіймає мене за талію.
– Іди вниз, мила, – мама намагається посміхнутися Ґрейсі, але виходить посмертна маска. – Піди й подивися телевізор.
– Ні, – каже вона. – Я не облишу Редлі. За що ти ненавидиш її? Я її люблю. А тебе ненавиджу!
– Забери від неї руки, – вищить мама, віддираючи від мене Ґрейсі й штовхаючи її на підлогу. Ґрейсі кричить і плаче, але, коли я намагаюся підійти до неї, мама заступає мені шлях.
– Що ти в біса робиш? – Моє обличчя впритул до її обличчя, у кожному вдиху і видиху лють. Я худа і низенька, але майже такого ж зросту, як вона, і вдвічі сильніша. – Що з тобою таке? Що ти мені кажеш, що ти робиш із Ґрейсі? Коли тобі стало начхати на всіх і на все, окрім тебе самої і того, де дістати бухла? Знаєш, про що пліткують сусіди? Про тебе, мам, а не про твою лесбійську доньку! Про тебе!
Удар прилітає нізвідки, і це не ляпас. Це булава з кісток і суглобів, яка заливає болем моє обличчя. Я чую хрускіт, голова закидається назад, кімната пливе. Я змушую свої ноги лишатися на місці, коліна не підгинатися, приклеюю стиснуті кулаки до ніг, твердо вирішивши не торкатися того місця, куди вона вдарила мене, і злизую кров з губи.
– Редлі! – горлає Ґрейсі, і мама відходить, а я присідаю до сестри й допомагаю їй звестися.
– Усе гаразд, – кажу я. – Зі мною все добре, а ти як?
Ґрейсі ховає гарячі заплакані щоки мені в шию, і я забираю її від мами, дивлячись тільки вперед, коли несу сестру до її спальні й зачиняю двері. Я телефоную татові.
– Редлі? – відповідає він одразу, і я така вдячна, що готова заплакати.
– Тату, приїжджай додому, просто зараз.
– Річ у тім, люба…
– Тату, мама вийшла з себе. Ґрейсі боїться її і… усе погано. Приїжджай зараз. Ми твої діти, і ти нам потрібен. – Я замовкаю. – Ти потрібен Ґрейсі.
– Добре. – Коли він це каже, не сперечаючись, не намагаючись умовити нас почекати, з очей, стрімкі та гарячі, починають литися сльози. Витираю їх якомога швидше.
– Коли ти можеш бути вдома? – питаю я.
– Залежить від ситуації на дорозі, тож…
– Приїжджай швидше, – кажу я, завершуючи виклик. Я сідаю поряд із Ґрейсі, за зачиненими дверима її кімнати, наливаю уявний чай, подаю уявний торт, розхвалюю її тіару та блискучі пластмасові туфельки, поки не чую, як до будинку під’їздить машина і парадні двері відчиняються і зачиняються. Я чую голос мами, потім голос тата, і нарешті він заходить до спальні Ґрейсі й вона вбігає в його обійми.
– Усе добре, моя маленька, – каже він. – Я вдома.
Я встаю та намагаюся прослизнути повз нього, але він мене зупиняє, піднімає моє обличчя, щоб роздивитися гематому, що наливається на ньому.
– Це вона зробила?..
Я киваю.
– Редлі. – Він намагається обійняти і мене, але я відхиляюся, не здатна прийняти допомогу від чоловіка, який допустив, щоб усе зайшло так далеко. Мені достатньо знати, що Ґрейсі в безпеці.
– Куди ти йдеш?
– Геть, – кажу я, повертаючись до нього. – На вулицю.
І я не знаю, чи то моє обличчя, яке розпухає й синішає, чи то мій погляд, але щось змушує його просто кивнути й відступити.
Мама внизу плаче на канапі, заховавши обличчя в подушку. Дивлячись на неї, я відчуваю до неї ненависть, щиру ненависть. Уперше в житті я ненавиджу когось так, що кров закипає в жилах. Мені хочеться підійти й повидирати їй волосся. Треба тікати звідси, поки я цього не зробила.
З її сумочки, яку вона повісила на гачку для пальт біля дверей, стирчить кришечка горілчаної пляшки, розради на сьогоднішній вечір. Не вагаючись, я хапаю її та йду, щосили грюкаючи дверима.
У парку, слава Богу, порожньо, і я пірнаю під гірку, торкаючись розпухлої губи лише тепер, коли вони мене не бачать. Я пересмикуюся від болю, який віддається у зубах та навколо ока. Все тіло болить так, ніби на мені немає живого місця, ні зсередини, ні зовні. І я просто хочу більше цього не відчувати. Повертаю кришку, підношу горлечко пляшки до губ і п’ю. На смак – огидно, ніби дуже розбавлені ліки, і до того ж пече розбиту губу і в роті навколо ясен. Я ковтаю проти власної волі, і шлунок скручується й булькотить. Але я п’ю ще і ще. І ще. Один великий ковток за іншим. За межами мого металевого бункера, на фарбі якого вишкрябано імена дітей і величезні члени, починається дощ, навскісні штрихи води перефарбовують землю навколо гірки у темніший відтінок, а я досі п’ю. Поступово мій язик звикає до цього смаку, і біль на обличчі притлумлюється. Ще і ще трішки, і біль у грудях і в животі тамується, майже повністю зникаючи з поля зору, так ніби нічого – ні живе, ні мертве – у цьому Всесвіті абсолютно мене не стосується.