Аш сміється.
– Тролі над таким не замислюються.
– Чорт, я ніколи не повернуся до школи. Ніколи.
– Повернешся.
Аш дивиться вперед, у шпарину між двома висотками, де сяють вогні шикарних пентхаусів і мерехтять високо в небі ліхтарі кранів, що зводять нові хмарочоси.
– Спробуй зникнення й, можливо, спробу самогубства сестри і побачиш, скільки розмов здійметься навколо, – це певний знак, що до школи можна повертатися. А спроба полизатися з Роуз Картер – це дрібниці. Трясця, та всі з нею лизалися.
– А от і не всі, – кажу я. – Чорт, тепер я почуваюся членом товариства збоченців.
– Ти ж наче казала, що тримаєшся від членів якнайдалі? – сміється вона, і я теж.
– Знаєш, що найгірше? – Аш дивиться на мене, і я бачу біль на її обличчі. – Я не можу рухатится далі, Редлі, не бачу виходу. Я не зможу, поки не збагну, що сталося.
– Слухай, сьогодні п’ятниця, можливо, вона прокинеться в понеділок і все нам розповість, – кажу я. – Можливо, краще, мудріше буде просто почекати. Бо вона ж отямиться за два дні.
Аш довго мовчить, ланцюги гойдалки припиняють скреготати, коли вона завмирає.
– Або ні.
– Зачекай… – Якісь думки стукають у мою свідомість разом із тверезішанням. Картинка-спалах якогось предмета там, де його не має бути. Я злажу з гойдалки, розвертаюся і йду до гірки.
– Що таке? – супиться Аш. – Я не знаю, правда це чи привиділося, але…
Вмикаю ліхтарик на телефоні й підходжу до гірки, намагаючись не вступити в те, що виблювала кілька хвилин тому.
– Грьобаний у рот, Редлі, це огидно, – каже Аш, ідучи за мною, – подумати, що я хочу тебе поцілувати.
– Чекай. Що?
Вона це сказала чи мені почулося?
– Що?
Вона витримує мій погляд, а я намагаюся зрозуміти, що сталося, коли до мене раптом доходить.
– О Господи, я згадала… – я заповзаю під горбик гірки й дивлюся. Ми так часто тут сиділи, базікали, вбивали час, але ніколи не зазирали туди, ніколи про це навіть не думали. Присвітивши, я бачу ту річ, прикріплену скотчем до вершини трикутника.
– О Господи, – шепочу я. Павучки та жучки сповзають по моїх руках, коли я простягаю руку й відриваю скотч, дістаючи предмет на світло ліхтарика.
– Що це? – питає Аш і, побачивши, змінюється на обличчі.
– Це телефон Наомі! Це її телефон! Мабуть, вона його там заховала!
У темряві ми витріщаємося одна на одну.
– Це все змінює.
Я не хочу зустрічатися з батьками, тож веду Аш крізь алею до задніх дверей. Сподіваюся, вони у вітальні, псують одне одному життя.
– Роззуйся, – шепочу я Аш, перш ніж ми заходимо всередину. – І постарайся не шуміти.
– Це ж твій будинок? – питає Ашира, і її очі розширюються, коли я шикаю на неї. – Цирк на дроті.
Двері не відчиняються – щось застрягло під ними, і лише відсунувши їх, я бачу, що то мамин гаманець. По підлозі розкидані монетки, сумка догори дриґом, помада без кришки, ключі. Порожня перевернута сумка, пожбурена об стіну, сповзла на плінтус, ніби непритомний боксер у нокауті.
– Здається, вона дуже розізлилася, що я поцупила її горілку, – шепочу я, поки ми пробираємося крізь кухню. Двері вітальні трохи відчинені. Мама спить на канапі, тата не видно. Невже він знову пішов?
Киваю на сходи, і Аш іде за мною в шкарпетках. Двері до кімнати Ґрейсі відчинені, у неї горить нічник, певний знак того, що, вкладаючись спати, вона була засмучена, бо мама дозволяє не зачиняти дверей, тільки якщо мала чогось боїться. Я вже збираюся зайти, коли бачу тата на підлозі поряд із нею, очі заплющені, на грудях лежить телефон.
На мить мені пригадується, що колись це було моє ліжко і він спав поряд зі мною, коли мені було страшно спати самій, і я чую, як якась струна всередині натягається і рветься, щастя і смуток змішуються у мить утрати.
Колись у нас вдома було тепло, безпечно й добре. І я рада, що Ґрейсі заснула сьогодні з цим відчуттям. Я б теж так хотіла.
Аш оглядає мою кімнату – барабанну установку в кутку, одяг на підлозі, – а потім сідає на моє ліжко, втупившись у телефон Наомі.
– Думаєш, це вона його туди заховала? – питаю я.
– Так, – каже вона. – Так. Я думаю, це вона його туди заховала і сподівалася на те, що ти знайдеш його багато тижнів тому.
– Але навіщо? – Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до дверей спальні. – Нащо людині, яка тікає, робити це?
– Мабуть, вона не була впевнена в тому, що робить. У неї були сумніви, які не зупинили її, але змусили залишити нам підказку, як її знайти. Тільки ми нею не скористалися. Аж поки не стало пізно.
– Навіть не знаю, скільки разів я сиділа під гіркою, відколи вона зникла, – кажу я, витріщаючись на телефон. – Він працює?