Аш натискає на кнопку. Вимкнений.
– Я можу спробувати його зарядити, але вона не поклала його в пакет. Ця гірка може добре захистити від води, але вона не водонепроникна. Перш ніж заряджати, розберу його та висушу в рисі.
– А може нам…
– Ні, ми не телефонуємо клятим копам!
Я її вивела.
– Як на бунтарку, ти надто добра до цих нишпорок, Редлі, а їм узагалі до дупи. Ти мусиш про це пам’ятати.
– Ну я… напевне… так.
– Вона лишала нам зачіпки, сипала хлібні крихти, щоб ми знайшли її. – Говорячи, Аш дивиться на вимкнений телефон. – Плейлісти, та пісня, яку вона записала й завантажила після зникнення. Телефон, профіль Ч0рного М!сяця в «Інстаґрамі». Напевне, їй дали новий телефон чи айпад, щоб їй було чим зайнятися, поки вона сиділа замкнена, можливо, спершу здалося, що це навіть круто, типу дорогий подарунок.
– Точно, сторінка в «Інстаґрамі», – одразу кажу я. – Я забула про неї, але я заходила туди…
Дістаю телефон і шукаю її сторінку.
– Там нічого немає. Лише малюнки та нудні краєвиди Лондона. По суті, щоразу одна й та сама фотка.
– Дай глянути. – Аш забирає телефон з моїх рук і повільно продивляється зображення. – Дійсно. Ті самі. Щоразу під однаковим кутом, просто в різний час… О чорт забирай, Редлі. Ми дебіли.
– Що таке? – дивлюся на кахлі світлин.
– Бо вона намагалася показати нам, де вона. Там, де її тримали, було лише одне вікно, і от вид із нього. Але ми не помітили цього вчасно і не врятували її від страждань. Напевне, у неї був доступ до інтернету, але все контролювалося й переглядалося, – продовжує Аш, настільки ж розлючена, наскільки й сповнена ентузіазму. – Так, так і було.
– Чорт, – кажу я. Очі Аш сяють, коли вона дивиться на мене.
– Усе збігається.
– Можливо, збігається, можливо, Аш…
– Заберу телефон додому і попрацюю над шифром із тату. Мають бути ще підказки. Підказки, які допоможуть розібратися з кодом.
– Аш, – зупиняю її, коли вона прямує до дверей, – а що, як ми підвели її тим, що не знайшли телефон?
– Я не можу так думати, – відрізає Аш. – І ти не можеш. І слухай, – її голос м’якшає, – ті їбанати зі школи дуже скоро перемкнуться на інший скандал, але якщо ні, я буду поряд… разом з усіма їхніми паролями. Зрозуміла?
– Так, – кажу я. – Дякую, Аш.
Вона супиться, дивлячись на моє обличчя тепер, у світлій кімнаті, простягає руку, торкаючись кінчиками пальців моєї щоки, трохи нижче того місця, де болить найдужче.
– Чорт, – каже вона. – Мені шкода, що з тобою таке сталося, Редлі. Я розумію, вона – твоя мама, але, якщо хочеш, я можу влаштувати так, щоб її посадили за якесь шахрайство, забрали від тебе на кілька місяців – це ж дешевше, ніж лікування.
Це так схоже на Аш і водночас так по-чудернацькому мило, що цього разу посміхаюся я, навіть попри те що від цього ранка знову тріскається й пече.
– Я ще не на тій стадії, щоб посадити її, – кажу я, – але приємно знати, що ти на моєму боці.
– Бувай. – Вона міцно мене обіймає, і на мить ми лишаємося в обіймах одна одної, і я відчуваю, як її стегна торкаються моїх, відчуваю смужку спини над джинсами під моєю долонею, і рідини в моєму тілі починають бульбашитися й шипіти в найнесподіваніший спосіб. Коли ми відпускаємо одна одну, я відчуваю, що обличчя моє горить, і сподіваюся лише на те, що під синцями цього не видно.
Вона спускається сходами й виходить, стукнувши задніми дверима. І я одразу ж починаю сумувати за нею.
Коли я йду назад до своєї кімнати, тато перехоплює мене на майданчику сходів.
Він простягає руку, щоб торкнутися моєї щоки, але я відхиляюся.
– Просто боляче, і все, – кажу я.
– А хто то був, у твоїй кімнаті? – питає він.
– Ашира, сестра Наомі. Ми дружимо.
Він киває.
– Послухай, люба. Мені дуже шкода. Мені шкода, що мене не було поряд. Я не уявляв, наскільки все погано.
Я просто дивлюся на нього, і плечі в нього опускаються.
– Я розумію, як це звучить. Я розумію. Я розумію, що підвів усіх вас.
Киваючи в бік дверей Ґрейсі, жестом кличу його до своєї кімнати.
– Тату, треба щось робити. Далі так не може тривати.
– Я розумію, – каже він. – Вона дійсно вдарила тебе.
– Так, вдарила.
І навіть кажучи це, я відчуваю, що моя ненависть до неї вичерпалася, і я хочу виправдати її, я хочу знайти таку причину її вчинку, яку я зможу зрозуміти, але, хоч мені цього й хочеться, я не намагаюся. Я не хочу приховати того, що все дуже погано. Я люблю її, проте зараз безсила їй допомогти.
Зрештою, я ж просто дитина.
– Не знаю, що сказати, – хитає головою тато. – Ґрейсі не могла заспокоїтися, а мама – вона відмовлялася зі мною говорити. – Що я усім вам зробив?