Ми з Лео разом витріщаємося на неї, а вона просто стоїть там, із охайно заплетеним у косу волоссям, у новенькій джинсовій курточці, застебнутій на всі ґудзики. Ніби Диво-жінка. В юності.
Порятунок сп’янив мене до нестями, мені хочеться шалено реготати або бігати колами. Раптом я почуваюся непереможною, могутньою, а це повня дурня. Якщо люди почуваються так, потрапивши у небезпечну ситуацію і виживши, тоді еволюції є за що відповісти. Я, чорт забирай, мале й дурне створіння, яке потрапило у, чорт забирай, дурну халепу, але я чудово почуваюся. Це неправильно.
– Треба йти додому, рятувати маму, – каже Лео, – а потім вибиратися звідти, Аарон з’їхав із глузду.
– Добре, давайте зробимо це, я піду з тобою, – каже Аш. – Але зачекайте хвилинку. Зупиніться. Мені треба дещо сказати вам обом. Дещо важливе.
– Ти про що? – питаю я. Аш не дуже відверта натура, але одне про неї я знаю напевне. Вона ніколи не робить із мухи слона.
– Сьогодні вранці я знайшла збіг з однією комбінацією на татуюванні.
– Тобто, ти знайшла веб-сайт?
– Так. – Аш киває, і обличчя в неї сіре. – У темній мережі. Коли я знайшла сайт, зайти було нескладно, думаю, більшість людей просто не зважає. Це… це сайт, де чоловіки пишуть про дітей, про тих, кого вони звабили і зґвалтували. Татуювання – це секретний знак. Кожна картинка – половина цілого. Півколо й коло, трикутник і ромб. Інша половина витатуйована на людині, якій належить дівчина, але білими чорнилами, тож лише вона знає, де саме. Це – тавро раба. Хтось, сука, витатуював на руці моєї сестри рабське тавро.
– О Господи. – Лео повертається, грюкнувши кулаком по стіні.
Я заплющую очі, намагаючись відігнати картинки того, через що, можливо, пройшла Наомі.
– О Господи Боже. Ні.
Обличчя Аш зсудомило від болю, але це ще не все, що вона хоче сказати.
– Інколи, якщо фото дівчини має популярність, вони переконують її втекти з кимось із них. Чувак каже їй, що кохає її, робить так, що вона віддаляється від друзів та родини, і каже, що вона мусить покинути їх, щоб вони могли бути разом, ну а потім… Зачиняє її десь і повідомляє іншим чоловікам із сайту, коли і де вони можуть використати її.
– Я когось уб’ю, – каже Лео. – Скоро хтось помре.
– Я не можу навіть уявити… – дивлюся на Лео, і він обіймає мене, допомагаючи якось встояти на ногах.
– Я знайшла історію Ней, – Аш говорить автоматично, як робот, ніби виштовхує з себе запрограмовані слова. – Усе, що сталося між нею і чоловіком, який її звабив, містером М!сяцем, як він себе називає. Фото… відео. Усі деталі, геть усе. Там є світлини ще двадцятьох дівчат, і це лише в його стрічці. Одна з них Карлі Шилдз і, так… Данні. Коли дівчина їм набридає, вони інколи відпускають її, залякуючи та присоромлюючи, щоб мовчала, мабуть. Там є підказки: що казати, аби дівчина мовчала. Також там були імена деяких дівчат… і коли я пошукала, то виявилося, що вони або померли, або вчинили самогубство, або з ними стався нещасний випадок, або вони просто в списках зниклих безвісти. Зараз на тому сайті є дані ще однієї дівчини. Його останній проект, він і досі її обробляє. Їй здається, що у них романтика й нічого більше. Це ще не зайшло надто далеко.
– Хто це? – питаю я, але вже знаю відповідь.
– Це Роуз, – каже вона.
32
Ми у Лео вдома. Коли Ашира розповіла нам про те, що дізналася, почав падати дощ – не краплі, а цілі скибки, які просочили нас наскрізь. Поки друзі Аарона розбрідалися маленькими купками, ми стояли там, у полоні невизначеності, і вода проникала нам у кожну пору. Куди треба йти, коли дізнаєшся про щось значне, руйнівне? Як можна змусити себе пережити секунду і ще секунду і не втратити зв’язку з реальністю?
Тоді, стоячи під тим дощем, ми й самі не знали. І тепер, діставшись квартири Лео, я не знаю теж. Ми можемо лише реагувати на подразнення, і перше, про що подумав Лео, – його мама досі сидить у замкнутий кімнаті. Ми зробили те єдине, що спало нам на думку, – ми повернулися, щоб їй допомогти.
Здається, ми йшли туди цілу вічність, і останній етап – підйом на скрипучому старому ліфті – був найдовшим. Коли ми підходимо до дверей квартири, моє серце бухає потужним басом. Я боюся найгіршого, точніше, я його очікую. Мене не відпускає відчуття того, що хтось тільки-но зірвав із мене останню пару рожевих окулярів, що їх лишив мені наостанок світ мого дитинства. Світ, де сонце завжди сяяло, а небо завжди було блакитним, а тепер – тепер мені лишилися тільки бруд і сірість, й усвідомлення того, що погане стається не тільки десь там удалині, але з людьми, яких я знаю, з людьми, яких я люблю. Зі мною.
І це жахливо.
Підійшовши до дверей, ми бачимо, що вони відчинені – мабуть, Аарон був надто обдовбаний, щоб хвилюватися за те, замкнені вони чи ні. На мить порив вітру притискає їх до стіни коридору, а потім грюкає ними так, що вони затріскуються перед нашими носами.