Лео відмикає їх, оглядаючи коридор. Усередині темно, дуже тихо, хоч хтось і залишив працювати телевізор у вітальні. Принаймні Аарона немає.
– Мам, – гукає Лео, заходячи всередину. – Мам?
– Лео? – одразу відповідає вона, смикаючи двері спальні, поки Лео біжить до них.
– Чекай!
Вона починає плакати по інший бік дверей, поки Лео возиться з замком, кілька разів намагаючись його відімкнути, хоча ключа залишили в отворі і його треба було тільки повернути, але навіть прості речі стають складними, коли руки тремтять.
Тієї миті, коли ключ нарешті піддається, мама Лео обіймає його, і він теж оповиває її руками.
– Я собі місця не знаходила! – вимовляє вона між схлипами. – Де ти був, що ти робив? Що він робив?
– Нічого, мам, – намагається заспокоїти її Лео. – Нічого. Він просто базікав. Просто понти, він нічого не зробив, усе гаразд.
– Він не хотів мене слухати, і коли я не замовкла, як він хотів, він ударив мене і замкнув тут. Я так злякалася, – вона зводить очі на Лео, бере в руки його обличчя. – Йому більше не можна тут лишатися, Лео. Він мій син, і я поклялася любити його від самого народження, але я не можу стримати обіцянку, бо я боюся його і боюся за тебе. Ми не зможемо жити тут, якщо тут буде він. Знаю, він твій брат, але…
– Знаю, мам, – киває Лео. – Треба звідси вибиратися. Збери якісь речі та їдь до тітки Хлої, добре? На пару днів.
– І ти теж, – каже вона. – Поїхали зі мною. Я хочу принаймні знати, що ти в безпеці.
– Я залишуся з Редлі. – Лео дивиться на мене, і я киваю. – У нас же завтра репетиція, так? От я і залишуся. І за ці два дні спробуємо зрозуміти, що нам далі робити. Що, як нам пощастить вмовити Аарона не зв’язуватися з цими людьми і не вживати? Бо пам’ятаєш, яким він був, мам? Як він подорослішав, коли тато помер, і годинами сидів і клеїв моделі літаків, пам’ятаєш?
– Я пам’ятаю.
– Має ж бути спосіб його повернути, – каже Лео. – Щоб він знову став таким, як був у дитинстві. Треба просто збагнути як. Іди збирайся, мам, телефонуй тьоті Хлої, скажи, що їдеш.
– Ти хороший син, Лео, – каже вона, цілуючи його в щоку. – Усе буде гаразд, ти будеш із Редлі? – вона дивиться на мене, потім на Аширу. – У безпеці?
– З ним усе буде добре, – каже Аш. – Обіцяю.
І чомусь це заспокоює його маму.
– Чорт, – каже Лео, обхопивши голову руками, коли вона виходить із кімнати, із усіх нас ніби водночас виходять сили, ми зриваємося у прірву нерозуміння під назвою «Як це сталося».
– Що взагалі відбувається?
– Цього разу єдиний вихід – піти в поліцію, Аш. Розповісти їм те, що ти з’ясувала. У тебе є докази. Вони тобі повірять.
– Ні, – каже Аш, і вперше, відколи вона приєдналася до нас під мостом, я бачу, що ці нові знання переїхали її навпіл, забравши кращу частину з собою, викачавши всю палітру кольорів, які робили її тим, ким вона була, і тепер я дивлюся на майже однотонну дівчину. – Якщо я зможу зарядити телефон Ней і розблокувати його, то зможу дізнатися, хто такий містер М!сяць. І тоді я зможу його дістати. Я хочу це зробити. Я хочу, щоб він та решта… вилупків знали, що це я їх прикінчила.
– Аширо, – обережно починаю я, – ти ж не збираєшся їх убивати…
– Ні, не вбивати, я не жорстока. У мене є краща ідея, – каже вона. – Набагато. Краща. Я залишу від його життя самі руїни, а потім змушу його в них жити.
– Здається, готова, – мама Лео виходить якраз тоді, коли двері квартири відчиняє Аарон. Якщо до того він мав поганий вигляд, то тепер він у сто разів гірший. Мені подобається думати, що в мені є щось від дітей вулиць, щось круте, що, живучи в Лондоні, я знаю, що таке справжнє життя, але я ніколи не бачила, щоб наркотики тримали людину так сильно, ніби якийсь кулак стискає їй ребра і вся кров і нутрощі перетікають в обличчя.
– Я не дозволяв її випускати. – Аарон хапає Лео за комір кофти, притягаючи його обличчя впритул до свого.
Тут маю вступити я – так мені думається, – сказати йому: «Забери руки від мого друга». Але я цього не роблю, я тільки зіщулююся від його люті, відчуваючи реальність небезпеки. Повітря навколо нього смердить випивкою, димом і чимось іще. Я бачила людей, які нестямилися від люті, бачила людей, яким болить, бачила людей п’яних і людей, що були не при собі від наркотиків. Та коли я дивлюся на Аарона, то бачу, як усе це зливається у водоверті з чимось іще, чимось жахливим. І мені хочеться просто втекти.
Але виходу немає.
– Не можна тримати маму під замком. – Лео щосили намагається вдати, що не хвилюється, – розправляє плечі, висмикує кофту з братової руки. А мені тільки хочеться крикнути: припини, не говори з ним, не рухайся, не дихай, щоб раптом не зачепити розтяжки міни, яка може вибухнути будь-якої миті.