– Це прекрасно, – кажу містеру Сміту. – Я настільки зосередилася на групі, що решта пройшло повз мене, але це дуже круто. Дякую, сер.
Містер Сміт широко посміхається.
– Як би мені не хотілося привласнити цю вдячність, це все Емілі та її команда начаклували.
Емілі, та Емілі, яку ми не взяли до групи, гордо мені посміхається. Я знаю, що я маю ідіотський вигляд, коли помічаю її там, за пультом.
Я геть не очікувала побачити її тут.
– То це ти все дістала?
– Ну не дивуйся так, – посміхається вона.
– Та ні… я не це мала на увазі… Я думала, то театральний гурток дістав.
– А я і є театральний гурток. Ну принаймні його частинка. Я запитала містера Сміта, чи можу допомогти з концертом, щоби потім додати його до резюме, а ще я просто хотіла…
– Неймовірно, – повертаюся до сцени з думкою про те, що Емілі, здається, трохи фліртує зі мною. – І тобі буде видно все на екранах у залі?
– Так, і навіть більше, – каже Емілі. – Ми перемикатимемося між прямими включеннями зі сцени й відео та світлинами Наомі. Сльозливо буде, капець… ой, чорт, вибач. Буде неймовірно зворушливо. Як вона там, до речі?
– Ще нема новин, а це – надзвичайно, – нахвалюю її. – Справді. А як ти знаєш, що на концерті все піде як треба?
– Ну, крім мене до завтра тут нікого не буде. Сьогодні ввечері я порепетирую разом із вами, а потім заново підготую все до початку.
– Можна тебе сфотографувати? – питаю я, і Емілі розпливається в посмішці. – Для нашого «Тумблера».
– Звісно.
– Іди сюди, щоб усю техніку було видно, – кажу я, і вона підходить і трохи нахиляється вперед, зазираючи мені у вічі, поки я налаштовую фокус.
– Шкода вас переривати, але Лео та Лекредж уже на сцені.
Від голосу містера Сміта я аж підстрибую, на якусь мить я зовсім забула, що він там.
– Мабуть, краще піти до них і перевірити звук?
– Звісно! Побачимось, Емілі.
– Побачимося, Редлі, – кричить вона мені навздогін, коли я спускаюся сходами, розуміючи, що містер Сміт іде за мною.
– Редлі!
– Що, сер? – Зупиняюся на розгалуженні сходів.
– Я не міг не помітити синця на твоєму обличчі, сподіваюся, це не хтось із учнів? Не через те відео Роуз?
– А, ні, – торкаюся пальцем щоки. – Ні, то… взагалі це моя молодша сестра. Стрибнула мені на руки, я втратила рівновагу і забилася об куточок журнального столика. Могло бути й гірше.
Не знаю, звідки взялася та історія – вона просто була в моїй голові, і я невимушено розповідаю її, бо незважаючи на те, що зробила моя мама, мені все ж хочеться захистити її, свою сестру, свій дім від чужих поглядів, навіть від містера Сміта.
– Як скажеш. – Він посміхається, але не зводить очей з моїх синців, і я знаю, що він вагається: вірити чи ні. – Як там ситуація в Наомі? Які новини?
– Завтра її спробують розбудити, – кажу я, відчуваючи напад тривоги від неясної розв’язки. – Ну, принаймні збираються. Завтра її день народження, тож… сподіваюся, з нею все буде гаразд. Буде круто дізнатися, що вона прокинулася, коли ми виступали. Тоді все це матиме сенс.
– Так, звісно. Думаю, я зазирну до неї сьогодні, поговорю з батьками і розповім їм про завтра. – Він стоїть на одну сходинку нижче, ніж я. – Я просто хотів запитати, перш ніж ми підемо туди… Ти як, тримаєшся? Ну тобто, я знаю, що ви з Роуз дуже близькі друзі, мабуть, ти важко переживаєш ту сварку. Якщо тобі треба буде з кимось поговорити, чимось поділитися, завжди можеш прийти до мене, чуєш?
– Дякую, сер, – кажу я. На частку секунди мені здається, що я зараз усе йому розповім, але потім я згадую Аш, її погляд, її тиху рішучість і розумію, що мушу покластися на неї. Ні, не так. Я не мушу. Я хочу. – Все гаразд.
– Не питання, Редлі, – посміхається він. – Я завжди до твоїх послуг.
За мить я вже вилажу на сцену та сідаю на свій стільчик за барабанами.
– Готова?
Киваю Лео.
– Так, просто треба розігрітися, – кажу я й киваю Лекреджу, який награє кілька тактів рифу, поки я налаштовуюся.