Роуз стоїть біля мікрофона, просто переді мною, читає, опустивши голову, перелік пісень, пристукуючи ногою в такт моїм барабанам. І одного цього мені достатньо, щоб зрадіти, просякнутися музикою і синхронізуватися з ритмом.
Попереду нас чекає кілька нудних хвилин перевірки звуку, налаштовування рівнів, виведення загального звучання на підсилювачі та мені в навушники, але, сидячи там і займаючись цим, я відчуваю, що мені вже так хочеться почати, аж терпець уривається. Я не можу дочекатися, бо просто зараз мені кортить гамселити по цих барабанах, аж поки я чи вони не почнуть стікати кров’ю.
– Слухай, оце ти всмалила, – каже Лео через кілька секунд після останньої пісні, і мені подобається, як сяють його очі і як широко він посміхається, і на одну секунду те, що було колись, стирає те, що є тепер. Роуз проходить повз нього з посмішкою, висне в нього на шиї та цілує в щоку.
– Вау, це круто, круто ж ми зіграли? – Вона дивиться на мене, і кілька секунд її обличчя радісне й відкрите, поки вона не згадує, що тепер не знає, як ставитися до мене, і не відводить очей. – І ти теж круто грав, Лекредже. На висоті.
Лекредж, який сидить навколішках і збирає речі, посміхається.
– Дякую, – каже він. – По мене приїде тато, піду почекаю на нього на вулиці. Побачимося завтра.
Ми втрьох спостерігаємо за тим, як він іде, і вибухаємо сміхом.
– Цей хлопець просто айсберг в океані, – хихоче Роуз. – Нічим його не пробереш.
– Він старається, дійсно. – Лео посміхаться мені. – Це було круто, народ, було дуже кльово зіграти сьогодні всі пісні з двома найближчими друзями і не налажати в жодній ноті. Нереально. І я знаю, що між вами двома трапилася якась фігня, і то було дивно, але ж… це ж ми, правда? Ми ж сильніші за це?
Роуз посміхається.
– Так, це справді було дуже добре, – каже вона, посміхаючись кутиком рота. – Але мені час іти, є одна справа…
– О, а я думав, ми зможемо десь посидіти, схавати піци, бо потім мені через увесь Лондон пхатися до тітки – треба маму навідати.
– Не можу, справи, – каже вона, знизуючи плечима.
– Які справи? – питаю я, перш ніж усвідомлюю, що якраз мені, якраз тепер, якраз оцього питати й не слід. Її слабка посмішка зникає.
– Тебе це не стосується. До завтра.
– Чекай! – гукає Лео.
Я відводжу погляд, але мені чутно, що вони кажуть.
– Роуз, слухай, можеш не розповідати мені, з ким зустрічаєшся, але мені треба дещо тобі сказати.
– Що? – зітхає Роуз.
– Ти найчарівніша дівчина з усіх, кого я знаю, – каже Лео. – Мені ніколи не вистачало сміливості зізнатися в цьому, але тепер ти віддаляєшся від мене і я мушу, бо, можливо, іншого шансу в мене не буде. Для мене ти більше, ніж друг, і якщо ти передумаєш щодо того хлопця, то просто знай… Знай, що я добре до тебе ставитимуся. Я дбатиму про тебе.
Обережно повертаючись, щоб вони не помітили, що я підглядаю, я спостерігаю за тим, як Роуз довго дивиться Лео у вічі, а потім проводить рукою по його щоці. Я бачу, як вона стає навшпиньки та цілує його в щоку, а потім іде, помахавши, перш ніж прочинити двері.
– Чому тепер? – питаю в нього. – Нащо казати їй усе це тепер?
Я очікувала, що відчую біль та ревнощі, але натомість його зізнання викликає в мене… захоплення. Для такого потрібна сміливість.
– Бо це правда, – визнає Лео. – Якщо є хоч найменший шанс, що це змусить подумати її двічі, перш ніж зустрічатися з тим виродком, я готовий виставити себе дурнем. Якщо вона мене відштовхне, життю кінець. Але якщо це забезпечить їй п’ять хвилин безпеки, то воно того варте.
35
Заходячи до будинку, застигаю від давно забутого запаху домашньої їжі. Зазираю досередини й повертаюся в дитинство. Є щось таке в густих сутінках, у жовтому електричному світлі за фіранками, у запаху традиційної недільної печені, від чого мені стає не сумно й не радісно, від чого я, натомість, гублюся у згадках про те, якою була наша родина колись. Коли вона нагадувала цей запах – знайомий і теплий.
– Ти вдома! – Тато прочиняє двері кухні, і я бачу, що він накрив стіл на чотирьох – посередині сіль, перець і велика банка кетчупу, бо Ґрейсі нічого не їсть без нього. – Вирішив приготувати вечерю до твого повернення, бо вчора ми майже не бачилися.
– Чудово, – кажу я, вішаючи куртку на краєчок перила. Звісно, нічого не чудово, бо я думаю про те, як втомилася, про те, що обличчя й досі болить, про те, як я хочу поговорити з Аш і дізнатися, чи вдалося їй щось з’ясувати і що саме, про те, що треба написати Лео й запитати, чи справді Аарон пішов геть, і про те, що ця вечеря перетвориться на пекло зі смаженою картоплею.
– Редлі! – Ґрейсі гупає сходами вниз і застрибує мені в руки з такою силою, що я хитаюся.