Мені відібрало мову, ніби хтось так зарядив мені під дих, що я не можу вдихнути. Тільки не він, я не хочу, щоб то був він, бо це означає… означає, що все, що він казав мені про Ней, і Роуз, і Лео, кожне його слово, все, що він колись робив: цей концерт, наша група – абсолютно все, що мало для мене значення протягом останнього року, – брехня.
Аш говорить, і що далі, то гірше. Я чую, як її голос тремтить, чую лють і страх і шкодую про те, що ми говоримо по телефону. Я б хотіла зараз бути поряд із нею, бо, якби я була там, я б обійняла її й міцно тримала, і сподіваюся, вона б зробила для мене те саме.
– Я знаю, як вона опинилася в ріці, Редлі. Він писав про це на тому тупому сайті, вихвалявся. Вона намагалася втекти від нього, хотіла повернутися додому, а він її побив. Так сильно, що думав, ніби вбив. Це він скинув її в річку. Він тримав її у старій квартирі, менш ніж за кілометр від дому. Протягом усіх тих тижнів вона була його полонянкою.
– О Господи. – Я не знаю, промовляю ті слова вголос чи ні, а свідомість раптом запруджується картинами того, що Ней змушена була пережити. Ні, я навіть думати про це не можу. – Господи, Аш. О Господи, Аш. Ні. Ти впевнена?
– Я впевнена. У мене є всі докази, і я збираюся передати їх поліції, як ти і хотіла. Але перед тим я назавжди зруйную його життя, я розкажу тобі свій план, ти офігієш. Так от, що ми зробимо…
Мій мозок, заморожений шоком, знову запускається хвилею страху.
– Аш, зачекай, він сказав, що збирається до Наомі сьогодні ввечері. І… і він знає, що завтра лікарі мають намір виводити її зі штучної коми.
– А звідки він знає? – питає Аш.
– Я йому сказала.
– Чорт, я мушу бігти.
– Побачимося там, – кажу я. Взуваю кеди, хапаю проїзний. Вибігаю крізь двері, і коли спускаюся в метро, сну вже не лишається анітрошки.
37
Ми не знаємо, скільки він просидів там, витріщаючись на неї. Як не знаємо і того, чому медсестри його пустили, адже в списку його немає. Але такий він є, цей містер Сміт, чарівний, з добре підвішеним язиком. Уродливий і добрий. Коли він дивиться тобі в очі, складається враження, що ти і те, що з тобою сталося, дійсно його цікавить. Він людина, на яку дивляться з повагою. Чоловік, якому довіряють. Найстрашніше чудовисько.
І я теж довіряла йому. Більше, ніж рідному батькові. Дотепер мені ніколи нікого не хотілося скалічити. Сьогодні мені хочеться бити його до напівсмерті.
– Зараз ми йому все висловимо, – ричу я. – Зайдемо і скажемо, що ми знаємо, хто він насправді.
– Ні. – Аш бере мене за руку і стискає її. – Поводитимемося так, ніби нічого не знаємо.
– Чому? – витріщаюся на неї. – Я б його вбила. За те, як він повівся з людьми, яких я люблю. Я розповідала йому різне про себе, Аш. Я думала, для нього це має якесь значення. Мені треба його відгамселити.
Аш кладе мені руки на плечі та змушує подивитися їй у вічі, і коли я нарешті зустрічаюся з нею поглядом, мені краще, я заземляюся й вирівнююся.
– Я знаю, це складно, але мені потрібен час. Час на те, щоб зібрати всі докази. А ще він сидить просто поряд із приладами, які підтримують життя моєї сестри.
Ми стоїмо там, віч-на-віч, ніс-у-ніс, від дотику її рук моє серце б’ється рівніше, ми чекаємо, поки дихання не заспокоюється, поки мої ноги не припиняють тремтіти, і нарешті, без жодних слів, обидві знаємо, що готові з ним зустрітися.
– Добрий вечір, сер, – кажу я, коли ми заходимо.
– О, дівчата, ви сьогодні пізно. – Він забирає свою руку від руки Наомі, і мені хочеться блювонути.
– Ага, і години відвідування давно закінчилися, – каже Аш. – Дивно, як це медсестри вас досі не вигнали.
– Вони поставилися до мене з розумінням.
Ми підходимо і стаємо поряд з Ней, і я думаю про те, що відбувається за тими повіками. Тепер їй дають менше заспокійливого – ось і все, що ми знаємо. Що, як вона чує його голос? Що, як відчуває його дотик, але не може рухатися, не може закричати?
– Усе гаразд, Наомі, – кажу я, беручи її за руку. – Ми з Аш тут. Ми поряд.
– Звідки ви двоє взялися? – утомлена медсестра киває на нас. – Давайте на вихід. У Наомі завтра важливий день, їй треба відпочити.
– Так, на вихід, сер, – вичавлюю з себе посмішку. – У нас завтра теж важливий день. У нас концерт!
– Я не піду, – хитає головою Аш. – Я її сестра. І я знаю, що іншим родичам дозволяли ночувати тут на матрасі. І можливо… ну, ми не знаємо, що буде завтра, правда ж, тож сьогодні я просто хочу побути з нею. Будь ласка. Я не заважатиму. Просто не хочу лишати її саму.
Медсестра стискає губи.
– Я маю зателефонувати вашим батькам і переконатися, що вони не проти.