– Вони не проти, – каже Аш.
– Ну гаразд. – Вона дивиться на мене й містера Сміта. – Але ви двоє, геть.
– Тебе підвезти? – питає містер Сміт на вулиці. Я дивлюся в його добрі очі й мрію видерти їх з його обличчя.
– Я прогуляюся, – кажу я.
– Упевнена? – Він усміхається мило і солодко. Цій посмішці я довіряла надто довго. – На машині безпечніше.
– Не сумніваюся, сер. Але я набагато міцніша, ніж здається. Ніхто не захоче зі мною зв’язуватися.
Він посміюється, сідаючи в машину. Він навіть не уявляє, що це безжалісна правда.
38
Чекаю на Лео біля станції метро «Воксгол», бо йому треба було з пересадкою їхати від тітки Хлої. Потік людей запливає та випливає з дверей, розділяючись лише для того, щоб обійти мене, як швидка вода оминає камінь.
Настав день, до якого ми готувалися тижнями. Єдине, що мало значення протягом цього часу, – концерт, збір коштів. Ми хотіли бути певні, що робимо для неї все можливе. І це була його ідея. І весь цей час, коли він казав нам, що ми можемо змінити ситуацію, що ми можемо допомогти знайти Наомі, він тримав її в себе.
Це така особлива жорстокість.
Є ще одна причина, чому цей день важливий. Ми вирішили зіграти концерт у вересневий понеділок (попри те, що майже будь-який інший день тижня пасував би для цього краще), бо це був день народження Наомі.
Ми робимо цю штуку на день народження кожного з нас і називаємо її «Монтаж». Ми збираємо фото за рік, робимо колаж, вештаємося з наліпками та смайликами і просто робимо щось дурне, дитяче й веселе. Коли я прокинулася сьогодні вранці, було ще темно, нагадування про день народження Наомі вистрибнуло на екрані телефону.
Більше я спати не могла, тільки не коли попереду на мене чекав той страшний день. Можливо, я взагалі більше ніколи не засну.
Тож я зробила «Монтаж» для Наомі. Продивилася фотографії до її минулого дня народження. Я багато місяців їх не переглядала, ту велику купу фотографій. Серійна зйомка того, як вона клеїла дурня в парку, коли ми влаштували наш перший косплей. Тупі фотки зі школи, з кіно, з усіх тих місць, де ми бували разом, не думаючи, що це щось означає. Ми з нею або всі ми разом робили принаймні одну фотку щодня, щодня, поки вона не зникла.
Тож я зробила для неї «Монтаж» і запостила його, як запостила б, якби з нею все було гаразд. І лише чекаючи Лео біля метро, я зрозуміла, що Роуз розблокувала мене в усіх соцмережах, бо її ім’я висвітилося поряд із сердечком під моїм дописом. І я щаслива, бо сьогодні ми всі потрібні одне одному. Просто мені б не хотілося бачити, як темні тіні видовжуться над нею. Зараз вона, мабуть, така щаслива, така особлива, така люблена. І все це вирвуть у неї з м’ясом.
– Привіт, – каже Лео, коли його викидає з рота підземки назовні разом з усіма.
– Привіт. – Ми йдемо в ногу пліч-о-пліч.
– Мені сподобався колаж, який ти зробила для Ней, – каже він.
– Так, дякую. Я згадувала наш останній вечір і думала, що, як ми могли зробити щось, бодай щось…
– Не могли, – каже Лео. – Я згадував його безліч разів. Ми не могли нічого вдіяти. Вона не хотіла, щоб ми дізналися, Редлі. Думаю, нам просто треба змиритися з цим. Якби вона хотіла, щоб ми знали, ми б знали. Так чи інакше. Але знаєш що? Сьогодні ми, ти, я і Аш, розмажемо цього вилупка по стіні.
– Чорт знає, що сьогодні випливе, тому знаєш, що ми зробимо? – кажу я, коли підходимо до школи.
– Що? – питає Роуз, зачиняючи за собою дверцята татової машини й приєднуючись до нас.
Я водночас і щаслива бачити її, і нервуюся до нудоти. Я хочу покінчити з тим, що з нею відбувається, просто зараз, цієї ж миті. І все ж не роблю цього. Я роблю те, що хоче Аш, – ми всі цього хочемо. І невдовзі ми заплатимо за це свою ціну.
– Треба відсвяткувати її день народження, – каже Лео, який, здається, теж не в змозі подивитися на Роуз. – Що б не сталося, коли вони спробують її розбудити, вона на це заслуговує.
Роуз торкається щоки кінчиками пальців, сльози виблискують в її очах.
– Так, – каже вона, повертаючись до мене, просовуючи свою руку крізь мою. – Мені дуже сподобався твій «Монтаж», Редлі.
Коли ми підходимо до школи, я бачу Аш і підкликаю її кивком, але вона хитає головою і, сівши на велик, проноситься повз, не дивлячись нікому у вічі.
– Аш, усе гаразд? – гукає Роуз навздогін. Але та просто їде далі.
– У неї сьогодні важкий день, – кажу я, слідкуючи очима за Аш, коли та зникає в будівлі. За кілька секунд мій телефон дзижчить у кишені і я дістаю його, коли ми повільно заходимо на переклик. Повідомлення від Аш.
Треба поговорити з тобою та Лео. Актова зала, третій урок. Відпросіться. Не беріть Роуз.