– Звісно, – відповідає він, але не посміхається. – Це важкий день для вас обох. Ідіть і переведіть дух. Побачимося о десятій, так?
Знаходжу найближчий вихід і вдихаю холодне повітря.
– Редлі, я, звісно, рада, що наші стосунки знову налагоджуються і, так, ми домовилися присвятити сьогоднішній день Ней, але це трохи… занадто.
– Я лише… Я лише хочу, щоб ти була в безпеці, – ляпаю я, не встигнувши прикусити язика, і ясна річ, вона мене не розуміє. Звісно, вона насуплює чоло і дивиться з подивом, задкуючи від мене.
– Редлі, припини, добре? Слухай, ти засмучена, як і всі ми сьогодні. Буде важко, але я вже в безпеці. Я насправді щаслива, щасливіша, ніж довгий час до того. Я відчуваю, що зустріла людину, яка розуміє мене, яка бачить, хто я є. Яка насправді дбає про мене, розумієш? Я розумію твої почуття до мене, і десь у душі я зворушена, але врешті-решт, Редлі, ми не зможемо вічно так дружити. Тож якщо ти не можеш із цим жити й радіти за мене, тоді… напевне, нам краще триматися подалі одна від одної.
Кожне її слово повільно вбиває мене, відкушує шматки, пережовує і випльовує геть. Не те, що вона готова відцуратися від мене, – до цього я була готова. А те, що в її душі живе надія, а на вустах сяє посмішка. Любов, в яку вона так вірить, яку вона готова віддавати, щоб почуватися захищеною й важливою. Цього я не можу винести. Але я мушу сховати весь свій біль. Протриматися ще кілька годин. Одне хибне слово, і він переможе.
– Я знаю, я все розумію. Я просто хотіла, щоб усе було як раніше, Роуз. Вся ця історія, я просто втратила розум. Я ніби випала з реальності, на мить. Дурна мить. Тієї миті я втратила найкращого друга, як і ти. Давай більше не робитимемо такого одна з одною, добре?
– Гаразд. – Секунду вона вагається, а потім обіймає мене. – Щось ти розклеїлася, – каже вона. – Але все буде гаразд. Сьогодні ми будемо неперевершені, і хоч нам і здається, що решту життя ми вимушені провести в цій мишоловці, знаєш що? Усе мине так швидко, і кому яке діло до тих річних тестів, коли є набагато цікавіші речі, як подорожі та пригоди? Кому яка різниця, якщо можна втекти світ за очі і досліджувати Амазонку?
– Амазонку? – насилу посміхаюся. – А ти розумієш, що ти від одного погляду на мокриць знепритомнієш?
– Бо вони дуже страшні, – відповідає Роуз дуже серйозно, і я не можу не посміхнутися. – То як, повертаємося до класу? – питає вона.
– Мабуть.
Ніхто не надає значення погляду, що пробігає між Роуз та Смітом, коли ми повертаємося на урок, окрім мене.
40
У залі вже гамірно від розмов і сміху, а глядачі ще навіть не почали приходити – це тільки освітлювальна команда й Емілі та кілька вчителів, які прийшли побажати нам успіху. Нерви заплітаються у вузол, а потім – у морський вузол, у роті пересохло, і в горло після сніданку не лізе ні шматочка. Якби це був просто концерт, то я б нервувалася, але була в приємному очікуванні, заряджена, готова до початку. Але це не просто концерт. Можливо, це – найважливіший вчинок у моєму житті.
Так дивно знати раніше за решту, що саме зараз відбувається зворотний відлік до чогось жахливого, до того, що змінить усе. Сподіваюся, що ми з Аш та Лео зробили все правильно і це буде катастрофа для нього, а не для нас.
– Усе гаразд? – поряд виникає Емілі.
– Мабуть, а ти як?
– Усе добре, якщо чесно, для мене найскладніше вже позаду. – Вона так мило посміхається, голос – як дзвіночок. Мені подобається дивитися на неї. – Редлі, – каже вона. – Слухай, я тут думала, і я…
Вона не встигає договорити, коли дзвонить телефон, і побачивши номер, я розумію, що мушу відповісти.
– Пробач, – перебиваю її, махаючи перед нею телефоном, як остання ідіотка. – Пробач, я маю відповісти.
– Серйозно? За чотири хвилини відчиняємо двері в зал! – гукає вона мені навздогін.
– Зрозуміла, – відповідаю я, хоча насправді вже слухаю людину по той бік слухавки. – Добре, – кажу я, – починаємо.
Ми стоїмо за завісою, утрьох, бо Лекредж дуже нервується перед концертом і досі сидить у туалеті, дослухаючись до того, як зала наповнюється голосами. Між завісами є маленька щілина, і раз у раз хтось із нас підходить і зазирає в неї. Я бачу своїх батьків і сподіваюся, що татові вистачить розуму вивести Ґрейсі з мамою, коли все почнеться. Аш тут, але не її батьки. Вони досі сидять біля Ней. Чекають, коли вона повернеться до них.
Побачивши, як Аш сідає на місце в першому ряду, яке я зайняла для неї, намагаюся за виразом її обличчя зрозуміти, як справи в Ней, але зрозуміти нічого не вдається. Узагалі нічого.
– Зараз повернуся, – кажу я.
– Редлі, куди ти? – кричить мені в спину Роуз.