– Скажи мені, що кохаєш мене, скажи! – сміється Наомі. – Давай, скажи! Я хочу ще раз почути, що ти мене кохаєш.
– Я кохаю тебе, – каже містер Сміт просто в камеру. – Тепер віддай його, давай сюди.
Потім монтаж, і на відео видно кімнату з яскравим штучним світлом. Наомі сидить на чужому ліжку, зсутуливши плечі, обхопивши себе руками, намагаючись прикритися. Вона плаче. Цього разу говорить він.
– Скажи мені, що кохаєш мене, – каже він беземоційно, як робот. – Ну ж бо. Скажи, що кохаєш мене.
У залі охають і кричать, коли містер Сміт повертає обличчя до великого екрана, зачарований тим, що нутрощі його життя вирвали зсередини й виставили на позір. Фото, десятки фото, швидко змінюючи одне одне, засипають екран, обличчя, пікселізовані тіла. Скріншоти з таємних груп, його коментарі великим планом.
«Гляньте на оцю, вона дозріла, можна зривати».
З’являється й відкривається його електронна переписка, чат-кімнати, фотобібліотека. Усе там: дівчата в його обіймах, налякані дівчата, розгублені дівчата, дівчата, яких я знаю. Але жодного фото Роуз – так ми домовилися. Не треба, щоб хтось дізнався про Роуз.
Поки фото продовжують з’являтися, глядачі мовчки спостерігають. Хтось затуляє рота руками, хтось плаче, Хтось встає, намагаючись зрозуміти, що ж це коїться.
А потім я бачу Роуз. Бачу, як вона раптом усе розуміє, усвідомлює, що це означає. Я бачу, як до неї доходить, хто такий Сміт і нащо він давав їй свої обіцянки. Я бачу, як вона розуміє, що ледве не зникла назавжди якраз тоді, коли вважала, що знайшла себе. Вона відвертається від екрана й дивиться на Сміта, і біль у її очах нестерпний. Хитаючи головою, вона розвертається й біжить. Я намагаюся наздогнати її, але Сміт заступає мені шлях.
– Хто це робить? – Містер Сміт виходить із заціпеніння, коли Роуз намагається витягнути з розетки кабелі, вимикаючи великий екран якраз тоді, коли на ньому з’являється переписка Наомі зі Смітом у «Вотсапі». – Що тут відбувається? Нащо ви це робите? – скрегоче він.
Відео проектується на стіну за сценою, і світло з галереї спрямоване просто на нього, і звідкись я знаю, що це Емілі подбала про те, щоб ніхто нічого не пропустив.
– Хто б це не підлаштував, знайте, що це – брехня, усе брехня.
Раптом він стає жалюгідним, голос тремтить. Та це ще й близько не ті страждання, через які він змусив пройти всіх дівчат.
Коли відео добігає кінця, відчиняються задні двері зали, і я бачу її. Констебль поліції, з якою ми познайомилися в парку, Віґґінс. Вона стоїть там і дивиться, а я киваю Аширі, яка встає зі свого місця й передає пакет копам. Прямуючи до дверей, Ашира дивиться на мене й посміхається.
А потім виходить із зали.
Фільм триває ще кілька секунд, а потім повисає тиша, і шок відлунюється від стін кімнати.
– Метью Сміт? – Констебль Віґґінс із двома колегами наближаються до нього. – Ми хочемо поставити вам кілька запитань у відділку.
Сміт витріщається на мене, і я нарешті бачу. Бачу те, що хотіла побачити. Страх і знічення, переляк і жах, а ще впевненість у тому, що його життя зруйноване. І саме тоді він повертається й кидається навтіки через бічний вихід.
Ми з Лео не вирішували бігти за ним – просто так сталося. Я відчуваю Лео поряд, ми зістрибуємо з дерев’яних сходів, які ведуть у лабіринт коридорів. Ми бачимо, як він завертає за ріг, і мчимо за ним, легші й швидші, наступаючи йому на п’яти, коли він на повній швидкості вилітає крізь запасний вихід і пірнає в нічне повітря, спотикаючись і падаючи на спину. Він затуляє обличчя руками, захищаючись від Лео, який стоїть над ним, але Лео не б’є його. Він просто стоїть і дивиться.
– Думаю, ви будете дуже популярні у в’язниці, – каже Лео. – У мене є кілька контактів на зоні, і я зроблю так, щоб там обов’язково дізналися, за що ви сидите.
Сміт починає схлипувати, коли з-за рогу з’являється поліція й хапає його, перш ніж він устигає встати.
– Це помилка, – плаче Сміт, коли копи ставлять його на ноги й запихають на заднє сидіння машини. – Усе це жахлива помилка. Це не я. Я не знаю, як це сталося. Це помста, це підстава. Мабуть, ці діти просто ненавидять мене. Можна зателефонувати додому? Що відбувається?
Коли він нарешті в машині, констебль Віґґінс підходить до мене.
– Що ви тут робите? – незворушно запитую в неї.
– Я в будь-якому разі збиралася прийти, мій малий – фанат вашої групи, а потім надійшло повідомлення і купа анонімної звинувачувальної інформації. Ми вилучимо все з його комп’ютера й використаємо як доказ.
– То хто ж вас попередив?
Віґґінс ледве помітно посміхається.
– Уявлення не маю, але якби дізналася, то сказала б їй, що цей сучий син заплатить за все, що скоїв. Я особисто прослідкую за цим.