– Як думаєш, де вона? – питає Лео, коли поліцейська машина від’їжджає.
– Не знаю, вона була засмучена, може?..
– Пішли.
Ми зриваємося на біг, спершу риссю, а потім, наближаючись до пункту призначення, набираємо швидкості й підлітаємо до нашої подруги, рішуче налаштовані захистити її від небезпеки.
Ми зупиняємося, лише побачивши її – вона сидить на гірці.
Не дивно, що вона прийшла сюди, у місце, де ми постійно зависаємо. Це найбезпечніше місце, яке ми знаємо, навіть у темряві, навіть сьогодні. Я дивлюся на Лео, а він – на мене, і разом ми підходимо до неї. Лео підіймається сходами й сідає в неї за спиною, а я – внизу гірки.
– Коли ви дізналися? – питає вона.
– Учора, – відповідаю я.
– Ми обоє, – каже Лео.
– І ніхто з вас мені не сказав? О Господи, ну чому в біса ви мені не сказали? Чому ви дозволили обдурити мене, змусили стояти там, перед усіма тими людьми, дивитися на всі ті речі, жахливі речі. Наомі…
– Бо… бо ми знали, що в нас буде лише одна спроба…
– І думали, що я попереджу його?
Коли вона дивиться на мене, я бачу тільки білки її очей – усе інше поглинули оранжеві й чорні тіні ліхтарів.
– Роуз, ти казала мені, що закохалася, що це щось особливе, інше. Якби сьогодні, коли ми вийшли з кабінету музики, я розповіла тобі, ти повірила б? Стала б на мій бік? На бік бідолашної лесбійки, яка зганьбилася через тебе? Чи побігла б до нього й розповіла, що я збожеволіла? І повірила б усьому, що він тобі сказав, і дала б йому шанс утекти додому та стерти назавжди всю свою мерзенну інформацію? Я хотіла тобі сказати, дуже хотіла, ми обоє хотіли. Але це… це було важливіше. Ми хотіли, щоб ти сама зрозуміла, що він за людина. Ми хотіли, щоб ти побачила це на власні очі.
Роуз нічого не каже, вона просто зіщулюється в маленький клубочок нагорі гірки, обіймаючи коліна руками. Я бачу, як вона притуляється до Лео, який обіймає її зі спини, і схлипує. Якийсь час я сиджу там, під місяцем і мерехтливими вогниками літаків, що перекреслюють помаранчеве небо, і дослухаюся до звуку машин, поки ридання Роуз не перетікають у майже тишу.
Нарешті я встаю.
– Я йду додому, – кажу я. – Я так втомилася. І Роуз… пробач. Мені дійсно шкода. Я знаю, як тобі боляче, бо мені теж так само боляче. Я сумна й розбита. Як і всі ми.
Дійшовши до хвіртки, що виходить на дорогу, я чую позаду кроки – вона наздоганяє мене, обхоплюючи руками.
– Дякую тобі, – каже вона. – Дякую. Я почуваюся дурепою, й мені прикро, але могло бути й гірше. Мені так пощастило, я така вдячна вам, усім вам.
Я міцно її обіймаю, і здається, що туман випаровується. Бо я досі вважаю її найпрекраснішою й найдивовижнішою з усіх, кого я знаю, сильнішою, ніж мені здавалося. І всі ті почуття, які були в мене до неї, які я вважала любов’ю, вони, звісно, й були любов’ю, тому що я дійсно її люблю – вона мій найкращий друг. Але я не закохана в неї.
І напевне, ніколи не була.
І я думаю: треба було по-справжньому в когось закохатися, щоб усвідомити свою дурну помилку.
– Побачимося завтра, сестричко, – кажу я.
– Побачимося, друзяко, – відповідає вона.
Телефон у моїй руці дзвонить, і я відповідаю, умикаючи гучний зв’язок.
– Аш? – Ми втрьох стоїмо й чекаємо, коли вона заговорить.
– Ней, – каже вона крізь сльози. – Ней. Вона отямилася. Вона ще слабка, але з нею все буде гаразд.
41
Коли я приходжу додому, мама чекає на мене за столом.
– Я скрізь тебе шукала, я так хвилювалася. Що сталося? Розкажи мені все від початку.
Я сідаю за кухонний стіл поряд із нею, вона робить мені чашку гарячого шоколаду й тост, ставить переді мною, і я починаю говорити. Я не знаю напевне, звідки беруться слова, але вони ллються з глибини, і відкривши рота, я вже не можу зупинитися. Кожна мить, яку я пережила на самоті, випливає назовні. Усе про Наомі, про Роуз, про мене і про те, хто я насправді. Про те, як я хотіла бути тією іншою дівчинкою для мами, тією примарою з довгим волоссям і гарною сукнею, і я б стала нею, якби тільки змогла. Але я не можу, бо між нами відстань, як між двома галактиками. І я говорю, і плачу, і розповідаю їй про те, що сталося з Наомі, і як сумно й страшно їй, мабуть, було, і якою самотньою зробив її містер Сміт. Він брехав їй так довго й так добре, що вона навіть не розуміла, що може поговорити зі своїми друзями, чи сестрою, чи батьками і все буде гаразд. І поки я говорю, мама обіймає мене, а тато спускається з другого поверху й теж обіймає мене.
Нарешті слова закінчуються, принаймні на деякий час. Я витратила їх усі й тепер нарешті мовчу.
– Ти була дуже сміливою, – велика татова рука накриває мою.