— Не треба, Пашко, — пригорнулася до мене Лерка. — Не чіпай баби Насті. Вона була доброю і любила нас. А дзеркало можеш хоч сьогодні викинути.
Тепло Лерчиного тіла подіяло на мене підбадьорююче, повернувши здатність до тверезого мислення. Я вже з цікавістю зазирнув у дзеркало, і в моїй голові заворушилися ще непевні, але, безперечно, оригінальні думки.
— Лерко, дурепо, — спробував я зібрати ті думки докупи. — Не тисни на мене, бо й так жарко. Дзеркало ми викидати не будемо.
— На біса воно здалося, коли біля нього навіть зачіску поправити не можна? — спитала Лерка, ще не осягнувши всієї геніальності моїх планів.
— А от для чого. Уявляєш, приходять сьогодні на оглядини нашого нового письмового столу Мусій Кирилович з дружиною, Тереза Пилипівна з дочкою і Кротенко (я його теж запросив — хай знає, чого ми варті!). Так от, вони приходять. Усе йде, як завжди, а потім ми, наче ненароком, підводимо їх до дзеркала і…
– І вони в ньому нічого не побачать, — Лерка все ще не могла збагнути ходу моїх думок.
— То ж то й воно — нічого не побачать! Уявляєш?! Вони ж тут же попадають від заздрості! Телевізор видно. Килим індійський теж. Люстра кришталева над головами гойдається, а людей у дзеркалі чортма. Ну, Лерко, ну поворуши своїм курячим мозком! Це ж те саме диво, яке ми з тобою стільки років шукали. Після цього можна буде й над дитячою проблемою подумати.
Лерка чомусь подивилася на мене з неприхованою іронією, але мозком поворушила і все збагнула.
А ввечері прийшли Мусій Кирилович з дружиною, Тереза Пилипівна з дочкою, Кротенко з приятелем. Сміху було біля того старосвітського бабиного дзеркала, яке відмовлялося нормальних сучасних людей показувати. І всі нам заздрили, і поздоровляли.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.