— Не ви один знаєте, — спокійно сказав Бравн, звертаючись до Джервіса, — але навряд чи це нас стосується.
— Так, — пробурмотів Джервіс. — Схоже на те, що це знають усі, однак насправді ніхто нічого про це не знає.
Вони дійшли до того кінця коридору, де грізний вартовий охороняв італійські двері.
— Ні, не виходила, — похмуро сказала місіс Сендс. — І не померла, там чути рух. Не зрозумію, які вона там ще фокуси замислює.
— А ви, мадам, часом не знаєте, — з несподіваною вишуканістю звернувся до неї Бравн, — де зараз містер Мандевіль?
— Знаю, — відповіла вона. — Зайшов у кабінет хвилини дві тому. Та щойно він увійшов, як помічник покликав усіх на сцену і завісу підняли. Значить, там і сидить, я не бачила, щоб він виходив.
— Ви хочете сказати, що в його кабінеті тільки один вихід, — недбало зауважив отець Бравн. — Ну, здається, репетиція йде, незважаючи на всі чудасії сеньйори Мароні.
— Так, — відповів Джервіс, помовчавши. — Я звідси чую голоси акторів. У старого Рендола прекрасно поставлений голос.
Обоє завмерли, прислухаючись. Гучний голос старого актора справді доносився аж до них. Та перш ніж продовжити розмову, вони почули й інший звук.
Це був гуркіт, і пролунав він за закритими дверима маленького кабінету.
Бравн промайнув по коридору, немов випущена з лука стріла, і перш ніж Джервіс оговтався й побіг за ним, як він уже смикав щосили ручку дверей.
— На замку, — сказав священик, повертаючи до актора дещо сполотніле обличчя. — Ці двері потрібно виламати, зараз же.
— Гадаєте, — перелякано запитав Джервіс, — таємнича пані знову там? На вашу думку, сталося щось серйозне? — І, помовчавши, додав: — Здається, я можу відчинити. На цих замках я розуміюся.
Він опустився на коліна, дістав з кишені складний ніж із довгим лезом, попорпався трохи в замку, і двері відчинилися. Увійшовши, вони відразу зауважили, що в кімнаті інших дверей, і навіть вікна, немає. На столі світилася велика лампа. Та ще до цього вони побачили, що Мандевіль лежить ниць посеред кімнати, а по його обличчю стікають цівки крови, немов яскраво-червоні змійки, зловісно виблискуючи в цьому неприродному печерному світлі.
Не знати, як довго вони дивилися один на одного, аж поки Джервіс не сказав, немовби звільнявся від важкої думки:
— Якщо та жінка сюди увійшла, вона ж якось вийшла.
— Можливо, ми надто багато приділяємо їй уваги, — сказав отець Бравн. — У цьому дивному театрі діється так багато дивного, що все й не запам’ятаєш.
— Ви про що? — швидко запитав Джервіс.
— Багато про що, — відповів Бравн. — Ну, хоч би про інші замкнені двері.
— У тому-то й річ, що вони замкнені! — вигукнув актор.
— Проте ви забули про них, — сказав священик.
Він помовчав, а потім задумливо додав:
— Ця місіс Сендс — досить неприємна особа.
— Ви думаєте, вона збрехала, і міс Мароні вийшла з убиральні? — тихо запитав актор.
— Ні, — спокійно відповів священик. — Це всього лиш абстрактне припущення.
— Невже видумаєте, — крикнув актор, — що його вбила місіс Сендс?
— А цього і зовсім не можна припустити, — сказав отець Бравн.
Поки вони обмінювалися цими короткими фразами, отець Бравн став на коліна біля тіла й упевнився, що перед ними труп. Поряд лежав театральний кинджал, однак з порогу його не було видно; здавалося, що він випав з рани або з рук убивці. Джервіс відразу впізнав кинджал з реквізиту і зрозумів, що він тут ні до чого, хіба що експерти знайдуть на ньому відбитки пальців. Тим часом священик підвівся й уважно оглянув кімнату.
— Треба повідомити поліцію, — сказав він. — І послати за лікарем, хоча вже запізно. Ось оглядаю кімнату і не розумію, як наша італійка могла це зробити.
— Італійка? — вигукнув Джервіс. — Аж ніяк! Якщо у когось і є алібі, то тільки у неї. Різні кімнати, обидві замкнені, розміщені у протилежних кінцях коридору, і біля однієї ще й сидить вартовий.
— Ні, — сказав Бравн. — Це не зовсім так. Питання в тому, як вона проникла сюди, а як вона вибралася зі своєї убиральні, я собі уявляю.
— Невже? — запитав Джервіс.
— Я вам казав, — мовив отець Бравн, — що чув, як розбилося скло — вікно або дзеркало. Через свій дурний розум я забув одну добре мені відому річ: сеньйора Мароні дуже забобонна. Вона нізащо не розбила б дзеркала, отже, розбила вікно. Правда, її убиральня на підвальному поверсі, але там, напевно, є якесь віконце на вулицю або в двір. А ось тут жодних вікон.
Він підняв голову і довго роздивлявся стелю. Раптом отець Бравн швидко заговорив:
— Потрібно піднятися нагору, подзвонити, всім сказати… Який жах! Господи… Чуєте? Вони там кричать, декламують. Комедія триває. Здається, це називають трагічною іронією.