– Бачу, не прикипає лист до листа... Кричу хлопцям: гатіть із усіх сил! Ану, шакали, клепайте так, як я, скоріше!..
Перед його очима горбилося кляте залізо, і він гупав пудовими кулаками по столу, аж танцювали тарілки й склянки. Очі блищали, наче в них відсвічував вогонь їхньої кузні. А його товариші схвально похитували головами. Джек уперше зацікавлено прислуховувався до розмов, – він, новенький, сидів серед ветеранів. Неважко уявити, як пересихало в горлі від усіх тих згадок про тяжку працю і як часто всім доводилося перехиляти склянку, щоб утамувати спрагу. Потім заспівали. Так завжди кінчаються застілля, коли на них досить людей, щоб затягти хором: «До французьких берегів». Джек і собі підспівував охриплим голосом, повторюючи разом з іншими:
Так, так,
Пливучи співаємо.
Якби мешканці Вільшаника побачили його, вони були б ним задоволені. Змужнілий, з потемнілим у гарячій кузні обвітреним лицем, з порепаними мозолястими руками, протягло співаючи нехитрий приспів, він уже нічим не відрізнявся від усіх інших роботяг. Він став таким робітником, як усі інші. Помітивши це, Лебескам зауважив дядькові Рудику:
– У добрий час! Твій учень уже трохи обтерся... Вилюднює потроху, дідько б його взяв!
На заводі Джек часто чув, як робітники посміювалися з подружжя Рудиків. Зв'язок Клариси з Нантцем більше не був ні для кого таємницею, і, розлучивши їх, директор, сам про те не здогадуючись, зробив цим скандал тільки більш явним, а падіння жінки неминучим. Поки свояк лишався в Ендре, Кларису утримували від спокуси добропорядність їхнього середовища та повага до свого дому, де родинні узи були відчутнішими, а гріховний зв'язок ще відразливішим – там вона ще якось могла опиратися домаганням вродливого кресляра. Та відтоді, як Нантець оселився у Сен-Назері, де директор з місяця в місяць зумисне його затримував, становище відчутно змінилося. Спочатку вони листувалися, потім побачилися.
Від Сен-Назера до Ла Басс-Ендра лише дві години, а щоб добратися від Ла Басс-Ендра до Ендре, потрібно тільки перепливти через рукав Луари. І вони стали зустрічатися у Ла Басс-Ендрі, Нантець, який, працюючи на «Трансатлантичних суднах», не підлягав жорстокому режиму, запровадженому на заводі Ендре, ішов з роботи коли заманеться. А Клариса часто переправлялася через річку під тим приводом, що їй потрібно купити харчі, яких немає на острові. Вони найняли кімнату на околиці, в заїзді, що стояв біля великої дороги. В Ендре всі знали про їхній зв'язок, про це говорили відкрито, і коли в робочі години, чуючи заводський гуркіт, бачачи опущений прапор на заводській брамі і знаючи, що чоловік не зможе повернутися, Клариса йшла центральною вулицею до набережної, вона помічала глумливу посмішку в очах зустрічних чоловіків, службовців або наглядачів, котрі тепер віталися з нею, не приховуючи фамільярності. За прочиненими дверима будинків, за фіранками, зсунутими, щоб світліше було робити хатню роботу – шити чи гладити, – вона вгадувала ворожі обличчя, лихі очі, що вистежували її. йдучи вулицею, вона чула, як за дверима перешіптуються: «Пішла до нього... До нього пішла...»
Нічого не зробиш, їй несила було боротися зі своїм почуттям, і вона справді йшла до нього. Ішла всіма зневажена, опустивши додолу очі, завмираючи від сорому й страху; на скронях у неї виступав піт, обличчя палало, і його не міг остудити навіть свіжий вітер з Луари. Та все ж таки вона йшла. Іноді й тиха вода греблі рве.
Джек усе знав. Минули часи, коли він з маленьким Маду сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, що таке «кокотка». Завод швидко відкриває підліткам очі і навіть псує їх. Робітники не соромились називати при Джеку. речі своїми іменами, і щоб розрізняти братів, одного називали «Рудик-співак», а другого – «Рудик-муд...». І всі весело реготали, – в народі охоче сміються з таких речей. То озивається галльська кров.
Але Джек не сміявся, ні. Йому шкода було того бідного чоловіка, такого наївного, закоханого і сліпого. Жалів він і безвольну жінку, слабкість якої виявлялася навіть у тому, як вона розчісувалася, як опускала руки, як задумливо мовчала, всім своїм виглядом ніби благаючи зглянутися на неї. Йому хотілося заговорити з нею, сказати: «Стережіться!.. За вами шпигують... Вас вистежують...» О, якби Джек був таким на зріст, як отой кучерявий здоровило Нантець, він схопив би гицля за барки, затиснув десь у кутку і сказав би: «Ідіть геть!.. Дайте цій бідній жінці спокій!..»