А найбільше Джек обурювався тим, що до тієї ганебної історії мав пряму причетність його друг Белізер. Приречений самим своїм невдячним ремеслом бути весь час у дорозі, бродячий торговець був для обох грішників кульгавим посланцем, і вони йому платили так щедро, як платять лише коханці. Не раз заводський – учень помічав, як Белізер потай засовував листи в кишеню фартуха Рудикової дружини, за що одержував кілька монет, і, обурений тим, що його друг допомагає у цій огидній зраді, він став уникати зустрічей із Белізером, а випадково зустрівшись, уже не зупинявся, щоб перекинутися з ним словом. Марно Белізер підморгував йому, радо усміхався, згадував про вродливу даму і добрячий шматок шинки, – чари вже не діяли.
– День добрий, день добрий! – відповідав Джек. – Побалакаємо іншим разом... Сьогодні мені ніколи.
І йшов далі, а Белізер, отетерілий, стояв з розкритим ротом.
Торговець і не здогадувався про причину Джекової холодності. Вона була для нього такою незбагненною, що якогось дня, не заставши дома Клариси, якій Белізер мав передати спішне послання, він пішов до заводських воріт, діждався кінця роботи і з таємничим виглядом вручив заводському учневі лист.
– Це для пані Рудик... Тс-с-с!.. Тільки їй у руки...
На синьому конверті, запечатаному краплею воску, Джек упізнав почерк Нантця. Сидить, мабуть, у заїзді і чекає її.
– Ні! І не подумаю! – відповів учень. – За такі доручення я не беруся. На вашому місці я краще торгував би капелюхами, а не займався такими справами.
Белізер розгублено дивився на нього.
– Послухайте, – вів далі Джек. – Адже вам відомо, про що йдеться у листах, які ви передаєте. Так само, як мені і усім іншим. А вам не здається, що негарно з вашого боку підсобляти в обмані доброї й порядної людини?
Землисте лице бродячого торговця враз спалахнуло.
– І оце я чую від вас такі слова, паничу! Та я ніколи жодної людини не обманув, запитайте кого завгодно! Мене просять віднести листа, я його відношу. Що ж тут такого? Це теж такі-сякі підробітки, а в нас стільки ротів, що я не маю права від них відмовлятися... Самі подумайте! Старий батько уже не працює, малих братів та сестер треба поставити якось на ноги, та ще й сестрин чоловік захворів. Спробуйте викрутіться! А гроші мені ой як важко даються!.. Лишень подумайте: скільки я вже горба гну, а й досі не можу стягтися на пару черевиків по своїй нозі, все швендяю в оцих ось шкарбанах, хоч вони тиснуть, аж очі пруть на лоба. Будьте певні, якби я шахраював, у злиднях не скнів би.
Він так щиро був переконаний у своїй порядності, що на нього неможливо було гніватися. Джек спробував пояснити, в чому його вина. Марна праця! «Це такі-сякі підробітки... Якось треба дітей годувати... Старий не працює...» Переконаний у незаперечності своїх доказів, Белізер інших і не шукав. Він явно розумів порядність зовсім не так, як Джек. І він таки був порядним, порядним без усяких тонкощів і відтінків, як бувають порядними прості люди, серед яких витонченість почуттів і вроджена делікатність зустрічаються лише як виняткове явище; воно, мов рідкісна оранжерейна квітка, що з примхи ґрунту чи вітрів неждано проростає серед польових рослин.
«Але ж я й сам тепер належу до простолюду», – раптом подумав Джек, глянувши на свою блузу. І на очі йому набігли сльози. Він потиснув Белізерові руку і, не кажучи більше й слова, пішов геть.
Дядько Рудик не мав навіть уявлення про те, що коїться у його домі, і в тому не було нічого дивного: він усе життя з ранку до вечора товкся в цеху, серед добрих людей, котрі шанували його сліпу довірливість, спричинену любов'ю й простодушністю. Але ж Зінаїда, про що думала Зінаїда? Де була вона? Невже Аргус утратив очі? Зінаїда була на місці, навпаки, вона бувала дома набагато більше, ніж досі, бо вже цілий місяць не ходила на поденну роботу до замку. Так само були розплющені і її пильні та лукаві очі, вони стали навіть ще жвавіші, у них з'явився особливий блиск. Сяючи щастям, вони промовляли властивою лише їм, очам, мовою: «Зінаїда виходить заміж». Вони не просто казали, вони кричали: «Зінаїда виходить заміж!.. Зінаїда має судженого!»
І слово честі, гарного судженого, бригадира митників! На ньому так добре сидить його зелений мундир! Йому так до лиця його задерикуваті вусики і зсунутий набакир кашкет із галуном! Нантський порт немалий, і митників там хоч греблю гати, але другого такого, як її Манжен, не знайдеш. Він найкращий, і дістанеться він не кому іншому, як Зінаїді. Щоправда, він дорого їй коштуватиме, принаймні дорого коштуватиме дядькові Рудику! Шість тисяч франків дзвінкою монетою і в кредитках, які двадцять років добряга збирав гріш до гроша. Шість тисяч франків! На менше бригадир не погоджувався. Лише за таких умов він ладен був визнати, що в Зінаїди найправильніші риси обличчя і осина талія, готовий був віддати їй перевагу перед усіма гризетками Нанта і вродливими робітницями солеварень з острова Нуармутьє і з Бур-де-Батца, котрі, везучи через митницю сіль, відверто з ним загравали. Дядько Рудик вважав такі вимоги надмірними. На це підуть усі його заощадження. А якщо він помре, що буде з Кларисою? А якщо в них з'являться діти? За цих обставин його дружина виявила усю щедрість своєї душі.