– Та що ти кажеш? Ти ж іще молодий і можеш працювати не один рік. Будемо заощаджувати... Подаруй ти їй її бригадира. Ти ж бачиш, що вона голову втратила через нього.
Сама закохана, вона угадувала, розуміла чужі почуття.
Відтоді, як у Зінаїди з'явилася надія стати панною Манжен, на все життя поєднатися із незрівнянним бригадиром, вона не могла ні їсти ні пити. Завжди така розважлива, дівчина стала задумливою і мрійливою; вона тепер годинами висиджувала перед дзеркалом, прибиралася, роздивлялася на себе, а потім раптом у комічному відчаї показувала собі язика. Бідна дівчина не тішилася ілюзіями щодо своєї вроди.
«Я знаю, що я негарна, – думала Зінаїда, – і що Манжен бере мене не за красиві очі. Але то пусте. Хай він тільки зі мною одружиться! Я вже постараюся, щоб він мене полюбив».
І закохана дівчина, в душі усміхаючись, вище здіймала голову, бо лише вона знала, скільки ніжності, терпіння і самовідданості знайде той, хто спочиватиме в неї на грудях. Невідступні думки про цей шлюб, страх, щоб ніщо не стало на заваді весіллю, радісна впевненість, що з'явилася у неї, коли все нарешті вирішилось і було призначено день весілля, – все це відвернуло її підозріливу пильність. До того ж Нантець не жив більше в Ендре. Та й Клариса за цих обставин була такою доброю, що Зінаїда потроху забула про свої підозри. Що поробиш? І найвідданіша дочка – перш за все жінка! Готуючи посаг – вона сама шила собі весільну сукню, – сповнена вдячності Зінаїда іноді схоплювалася з місця, відкладала наперсток, ножиці та білу тканину недошитої сукні і кидалася до мачухи.
– О мамочко!.. Мамочко!..
І вона цілувала Кларису, притискала її до грудей, ризикуючи вколоти свою молоду мачуху, бо в Зінаїдиному корсажі тим більше з'являлося голок і шпильок, чим більше розцвітав її кравецький хист. Вона не помічала ні Кларисиної блідості, ні її замішання. Вона не помічала, як гарячково палають білі руки молодої жінки в її прохолодних дівочих руках, не помічала, як часто й надовго зникає Клариса з дому, не чула пліток, що ходили по Ендре. Вона бачила й чула тільки те, що стосувалося її власного щастя, жила своїм радісним збудженням і п'янким чеканням.
Уже було оголошено про весілля, призначено його дату – через два тижні, – і в Рудиковому домі цілі дні панувало веселе сум'яття, що передує вінчанню. Одні виходили, другі заходили – двері не зачинялися. Зінаїда по десять разів на день бігала вниз і вгору дерев'яними сходами, підстрибуючи, як молодий бегемот. А базікання з приятельками, з кумасями, примірювання суконь, балачки про подарунки! Їх несли і несли нареченій – ця юна пампушечка, хоча й здавалася трохи колючою, зуміла знайти прихильність усього містечка. Джек також готувався зробити їй невеликий весільний подарунок. Мати прислала йому сто франків, з труднощами заощаджених із тих мізерних сум, що виділялися їй на одяг, бо всі витрати особисто перевіряв її віршомаз.
«...Це твої гроші, мій любий Джеку, – писала Шарлотта. – Я зібрала їх для твоїх потреб. Ти купиш на них подаруночок для мадемуазель Рудик, а для себе – новий одяг. Мені хочеться, щоб ти мав на весіллі пристойний вигляд, а твій гардероб, напевне, в жалюгідному стані, якщо, як ти мені пишеш, англійський костюм на тебе тісний. Постарайся бути ошатним і від душі повеселися. Тільки не згадуй про ці гроші у листах. Рудикам про них теж не кажи. їм захотілося б подякувати мені, і я мала б велику халепу. Він тепер украй знервований і дратівливий. Наш бідний друг останнім часом забагато працює. І потім, він стільки терпить від своїх ворогів!
Його всі переслідують, щоб завадити його успіху. Отже, ми домовилися. Мовчи, що ти одержав сто франків від мене. Нехай думають, ніби це твої заощадження».