– Та кажу ж тобі, немає іншого засобу.
– Помиляєшся, є, послухай мене. В Шатобріані живе одна моя подруга, вона дочка податкового інспектора і дуже багата. Я виховувалася разом з нею у монастирі. Я їй напишу, якщо хочеш. Я попрошу в неї шість тисяч франків, ніби для себе.
Вона говорила все, що спаде на думку, аби тільки уникнути його затятих благань. Він розумів це і тільки заперечливо мотав головою.
– Це неможливо, – заявив він. – Мені потрібні гроші на завтра.
– Тоді ось що: ти повинен піти завтра до директора. Він добрий і гарно до тебе ставиться. Може, він...
– Він? Ну й сказала! Він відправить мене із заводу. Оце й усе, чого я доб'юся. Як подумаю: все могло б бути так просто. За два дні, за якихось два дні, я поверну всі гроші.
– О, ти тільки так кажеш...
– Я так кажу, бо певний цього. Чим я маю поклястися тобі?
Бачачи, що не переконає її, що вона замкнулася в упертій мовчанці, до якої слабкі люди вдаються, щоб захиститись і від себе, й від інших, Нантець не втримався і зловісно кинув:
– Даремно я тобі про все це розказав. Краще б я, нічого тобі не кажучи, піднявся нагору до шафи і забрав те, що мені треба.
– Нещасний, – перелякано прошепотіла вона, тремтячи зі страху, що він і справді зробить це. – Чи ти не знаєш, що Зінаїда щодня перевіряє, рахує й перераховує свої гроші?.. Стривай, навіть сьогодні увечері я чула, як вона показувала свою шкатулку учневі.
Нантець стрепенувся.
– Он як! Справді?
– Авжеж... Бідолашна дівчина така щаслива... Це її просто вбило б... До того ж вона не залишає ключа у шафі.
Несподівано помітивши, що такі суперечки зводять нанівець непорушність її відмови, що кожен із її доводів може бути обернений проти неї ж, Клариса замовкла. Найнестерпнішим було те, що вони кохали одне одного, про це говорили і їхні очі, і поцілунки, в яких зливалися їхні губи, коли на хвилину припинялася прикра суперечка. Їхній дует був жахливий тим, що в чудову мелодію впліталися негідні слова.
– Що ж тепер зі мною буде? – щохвилини повторював жалюгідний невдаха–картяр.
Якщо він не заплатить цього боргу, він буде збезчещений, його звідусіль проганятимуть, це – кінець. Він плакав, як дитина, поклавши голову на коліна Кларисі, звертався до неї: «Тьотю... Тітонько...» То вже благав не коханець, а дитина, якій Рудик замінив батька, дитина, яка звикла до того, що їй було завжди усе дозволено. Бідолашна жінка плакала разом з ним, але поступатися не хотіла. «Ні!.. Ні!.. Це неможливо...» – і далі крізь сльози повторювала вона, чіпляючись за одні й ті самі слова, як чіпляється потопаючий за уламок дерева і не хоче випускати його із судомно стиснутих рук. Несподівано він підвівся:
– Не хочеш?.. Гаразд. Я знаю, що мені робити. Прощай, Кларисо! Такого сорому я не переживу.
Він чекав, що вона заголосить, розпачливо кинеться йому на груди. Але ні! Вона підійшла впритул до нього.
– Ти хочеш померти? Гаразд! Я також. Я втомилась від свого заплямованого ганьбою й обманом життя; ми весь час мусимо ховатися зі своєю любов'ю, і так уже її ховаємо, що й самі неспроможні знайти. Ходімо!
Він утримав її.
– Як! Ти хочеш... Ти з глузду з'їхала! Хіба ж так можна?!
Але йому вже набридло переконувати, умовляти, примушувати її. Упертий несподіваний опір Клариси розбудив у ньому глуху лють... Жадоба грошей, прагнення будь-що домогтися свого притлумили рештки його сумління, затьмарили йому розум, і він був ладен піти на будь-який злочин.
– Врешті-решт усе це дурниці, – прошипів він, кидаючись до сходів.
Клариса вихопилась поперед нього і стала на першій сходинці.
– Куди ти?
– Пусти мене!.. Пусти мене!.. Так треба. Він затинався.
Вона вчепилася в Нантця.
– Прошу тебе, не роби цього!
Але він дедалі більше хмелів і нічого не слухав.
– Стережися!.. Ще один крок, і я закричу... Я покличу...
– Добре, клич! Нехай усі знають, що я твій коханець і що твій коханець – злодій!
Він прошипів їй ці слова просто в обличчя, бо, сперечаючись, борючись, вони мимоволі перешіптувались, щоб не порушити нічну тишу, не побудити заснулих людей. Хвилювання зірвало з нього маску, виявило всю ницість його душі, спотворило риси обличчя, і в червоних відблисках згасаючого вогню він несподівано постав перед нею таким, яким був насправді. Вона побачила великий хижий ніс із роздутими ніздрями, тонкі стиснуті губи, зизуваті очі від його намагань піддивлятися в чужі карти. Вона згадала все, чим пожертвувала задля цього чоловіка, згадала, як чепурилася до їхньої ночі кохання, першої ночі, коли вони могли бути разом.
О, якою ж потворною, якою жахливою стала та ніч кохання!