Раптом її опанувала знемога і глибока огида й до нього, і до самої себе. І тимчасом як зловмисник видирався сходами, навпомацки шастав по старому дядьковому дому, де знав усі закутки, Клариса, знесилено упавши на диван, ввіткнулася головою у подушки, аби заглушити ридання та зойки, аби нічого не бачити і не чути.
Ще не настала шоста ранку.
На вулицях Ендре владарює глибока ніч. Лише подекуди у вікнах пекарень та шинків мерехтять крізь туман жовтуваті вогники, чиє тьмяне світло за шибками, наче за проолієним папером, не може пробитися надвір. В одному із таких шинків, біля розпаленої пічки, у якій гуготить вогонь, Рудиків небіж та його ж учень сидять за столом, розмовляють і п'ють вино.
– Давай, Джеку, іще по одній!
– Ні, дякую, пане Шарло. Я не звик пити. Боюся, захмелію.
Нантець зареготав:
– Та не ламайся! Щоб ото сп'янів такий парижанин, як ти!.. Не сміши мене!.. Гей, шинкарю! Дві склянки білої! Та не барися!..
Учневі не стає духу відмовитись. Увага красеня-чоловіка дуже лестить хлопчикові. Воно й не дивно. Пихатий, зарозумілий кресляр, що за півтора року майже ніколи не обзивався до Джека, того ранку, випадково зустрівши його на вулиці, сам підійшов до нього, по-приятельському запросив до шинку і почастував трьома чарками напоїв різного кольору. Це було так незвично, що спочатку Джекові така приязнь та щедрість видались підозрілими. Нантець був якимсь дивним. Він раз у раз уперто його перепитував:
– То справді нічого нового?
Учень дивився на нього й думав: «Невже ти розраховуєш використати мене, як Белізера?..»
Але Джекове недовір'я тривало недовго. Уже після другої чарки він повеселішав, відчув себе впевненішим. Зрештою, Нантець, можливо, не така вже й погана людина, скоріш усього, він заплутався із своєю любов'ю. Хтозна, може, варто простягти йому руку, дати щиру дружню пораду, і він зійде з манівців, кине гру в карти й шануватиме дім свого дядька...
Після третьої чарки Джек зовсім розчулився і, охоплений несподіваним почуттям гарячої приязні, запропонував Нантцеві свою дружбу; той вдячно прийняв її, і хлопчик на правах друга вирішив, що може дати Нантцеві кілька порад.
– Можна, я вам щось скажу, Нантець?.. Так от!.. Прошу вас, не грайте більше!
Удар був точний і, напевне, влучив у ціль, бо в кресляра нервово пересмикнулися губи (від хвилювання, звичайно), і він похапцем вихилив свою чарку горілки. Джек, побачивши, як вплинули на Нантця його слова, вирішив піти далі.
– І потім, бачите, я хотів би ще одне вам сказати... На щастя, його урвав шинкарів голос, бо на цей раз Нантцеві навряд чи вдалося б приховати справжні свої почуття.
– Гей, хлопці! Дзвін чуєте?
В холодному ранковому повітрі монотонний зловісний дзвін зливався з човганням мовчазного натовпу, що сунув крутими вуличками, покашлюванням, стукотом дерев'яних сабо.
– Що ж, – сказав Джек. – Треба йти.
А оскільки його несподіваний приятель платив уже двічі, то втретє уперто хотів заплатити сам Джек. Він був щасливий, що може витягти із кишені золотий луїдор і кинути його на шинквас зі словами:
– Прошу, візьміть!
– Хай тобі чорт! Жовтуха...– здивовано пробурмотів шинкар, не звиклий до того, щоб заводські учні витягували з кишень такі монети.
Нантець промовчав, але здригнувся... Невже й оцей також лазив до шафи?
Джек тріумфував, бачачи їхнє здивування.
– Тут іще є! – похвалився він, ляснувши долонею по боковій кишені. Потім нахилився й прошепотів кресляреві на вухо:
– Це на подарунок для Зінаїди, я хочу їй що-небудь купити.
– Що ти кажеш? – криво посміхнувшись, перепитав Нантець.
Занепокоєний шинкар усе ще недовірливо крутив у руках монету.
– Та швидше! – не втримався Джек. – Через вас я не встигну до спуску прапора.
І дійсно, дзвін ще дзвонив, але значно рідше, з тривалими інтервалами, ніби стомився скликати людей. Нарешті шинкар повернув здачу, і Джек об руку із Нантцем вийшли на вулицю.
– Жаль, старий, що ти мусиш іти на коптильню! Пароплав до Сен-Назера відправляється тільки через годину. Було б так приємно побути іще з тобою! Тебе справді варто послухати. Ех, якби мені завжди давали такі поради!
І він потихеньку вів учня у бік Луари. А той, захмелілий, покірно ішов слідом. Після задушливої спеки у шинку та третьої чарки на холоді його зовсім зморило. Він ішов, як задурманений, спотикався на кожному кроці і через слизоту на дорозі, щоб не впасти, мало не висів на руці свого нового приятеля. Йому здавалося, ніби його чимось огріли по голові або стискали череп залізним обручем. Але це відчуття тривало лише кілька хвилин.