І ось він уже в човні перевізника, потім у Ла Басс-Ендрі, а згодом і на вокзалі; він переноситься з місця на місце, наче у казці, так легко йому все вдається того незвичайного ранку. Але на вокзалі з'ясовується, що поїзд до Нанта буде лише о полудні. Як згаяти час? В залі чекання холодно і безлюдно. Надворі аж свистить вітер... Джек зайшов до заїзду, який більше відвідували робітники, ніж селяни, хоч він і стоїть на околиці, майже в полі. Замість вивіски на його чільній свіжопобіленій стіні чорною фарбою виведено: «Давай сюди!»
Цей крик часто було чути в кузні, коли залізо розпечене, і ковалів скликають його кувати. Оманливий напис, як і написи на всіх вивісках, – заліза тут ніхто не кував.
Хоч було іще рано, відвідувачі сиділи майже за всіма столиками, на яких коптіли гасові каганці, і їхній смердючий дим змішувався з тютюновим димом від люльок, отож у харчевні хоч сокиру вішай. У заїзді «Давай сюди!» пили по кутках любителі посидіти в шинку серед тижня, в робочий час – заводська потолоч, покидьки, для яких робітниче знаряддя важке, зате склянка легка. У «Давай сюди!» вас оточували бридкі пики, робочі блузи у плямах не від мастил, а від вина й болота, руки, що трусилися через безпросипну пиятику; його завсідниками були ненадійні людці, негідники і нероби – всі ті, на кого й розрахований поставлений неподалік від заводу шинок, що вабить їх оманливою вітриною, де виставлені в ряд різнокольорові пляшки маскують алгокольну отруту. Задихаючись від диму і розгубившись від невиразного гомону, учень завагався, чи сідати йому на лавці поруч з іншими п'яницями, коли раптом почув оклик із глибини шинку:
– Гей, Ацтеку, шуруй до нас!
– О, та ж це Хвалько.
Хвалько був робітник із Ендре, якого нещодавно за пиятику виставили за ворота. За одним столом із ним сидів у тільнику і синій блузі молодий матрос років шістнадцяти чи сімнадцяти з безвусим, але вже побляклим нахабним обличчям і безвольним розтуленим ротом. Джек приєднався до їхньої веселої компанії.
– Ти, я бачу, теж загуляв, старий! – обізвався до нього Хвалько з грубуватою фамільярністю гультіпак... – Ти саме вчасно! Хильни з нами разок.
Джек погодився, і пішли за їхнім столом пляшка за пляшкою, і полилися п'яні лестощі та вихваляння! Найбільше сподобався Джекові морячок. На ньому так хвацько й задьористо сиділа матроська форма! В нього було стільки самовпевненості і відваги: він не боявся ні бога, ні сатани. Такий юний, а вже двічі ходив у кругосвітнє плавання і розказував про яванок і Яву, наче вони були по той бік Луари. О, як охоче поміняв би наш учень свій плетений жилет, блузу й штани на цератовий берет морячка, що так загонисто сидів набакир на його голеній голові, і на його розстебнутий синій пояс, вицвілий від сонця й морської води! Ото діло: пригоди, небезпеки, морський простір!.. Проте морячок ремствував:
– Багато юшки, та мало м'яса!.. – щохвилини бурчав він.
Джека захоплювала морячкова приказка і здавалася йому з біса дотепною.
– Багато юшки, та мало м'яса! От моряки! От молодці!..
– Не гірші, ніж заводські в Ендре, – додав Хвалько. – Ну й контора!..
І давай паплюжити директора, наглядачів, усе збіговисько дармоїдів, що тільки сидять поскладавши руки, а з тебе сотають жили.
– З цього приводу є що сказати... – додав Джек, якому несподівано спала на думку балаканина співака Лабассендра про робітничі права і тиранію капіталістів.
Того ранку Джеків язик виписував такі самі кренделі, як і його ноги. Учень розводився так красномовно, що у шинку затихли всі розмови: п'янички прислухалися до його слів. За сусідніми столами чулося перешіптування: «Підкований парубчак! Зразу видно: з Парижа». Коли б йому ще Лабассендрів бас, а не його півнячий голосок, що зривався з баритончика на дитячий тенор, який долинав до нього самого ніби здалеку, десь згори. Та незабаром його язик зовсім заплутався, Джек перестав чути, що каже, його огорнуло, мов ватою, загойдало, ніби він летить в гондолі навздогін за думками, йому стало нудно і в голові все затьмарилося.
...Джек отямився, відчувши щось холодне на лобі. Він сидів на березі Луари. Як він тут опинився, поруч з морячком, що змочував йому скроні? Ледве розплющивши очі, він часто кліпав через яскраве світло. Потім помітив навпроти себе дим із заводської труби, а зовсім поряд – рибалку, що стояв у човні і піднімав парус, готуючись до відплиття.
– Ну що, трохи покращало, старий? – запитав матросик, викручуючи хустинку.
– Атож, уже зовсім добре, – відповів Джек, тремтячи від холоду і ледве повертаючи важку голову.
– Тоді сідай у човен.