– Для чого? – здивовано запитав учень.
– Бо ми їдемо в Нант. Хіба ти не пам'ятаєш, що тільки що найняв у шинку цього матроса? А ось і Хвалько повертається із провізією.
– Бери здачу, старий! – сказав колишній коваль, тримаючи у руці великого кошика, з якого виглядав окраєць хліба і стирчали шийки пляшок... Гоп-ля!.. В дорогу, хлопці! Вітер попутний. За годину будемо в Нанті. Ось там гульнемо!
І тут на хвилину Джек усвідомив, що буде далі, в яку безодню він котиться. Йому хотілося стрибнути у прив'язаний неподалік човен перевізника й повернутися в Ендре, але для цього потрібне було зусилля волі, на яке він уже був нездатний.
– Та сідай же! – крикнув йому морячок...– Ти ще трохи блідий, але нічого, поснідаєш, і все зразу як рукою зніме.
Не опираючись більше, учень заліз разом з іншими в човен. Зрештою, у нього лишилося ще три луїдори, щоб купити собі новий одяг і подарунок для Зінаїди. Тож він недаремно з'їздить до Нанта. А втім, він був у такому стані, що раз у раз то впадав у невимовну тугу, то безпричинно радів.
І ось, сидячи на дні човна зі своїми новими приятелями, Джек уминає сніданок, і йому піддає апетиту свіжий солоний вітер; він підганяє човна, який, нахилившись на бік, як чайка, що черкає крилом об воду, мчить уперед під важким сірим небом, справжнім бретонським небом... Скрипіли снасті, напинався, аж тріщав парус, і під плюскіт хвиль обабіч човна пропливали знайомі річкові краєвиди; далекі постаті рибалок, праль і пастухів з вівцями, що скубли траву, були схожі на великих комах. У надмірно збудженій хлопчиковій уяві все бачене набувало незвичайних поетичних форм і забарвлення. Поряд із Джеком сидів матросик, човен обминав то один, то другий, то третій великий морський корабель, і йому пригадувалися епізоди з прочитаних книжок, розповіді про морські пригоди і далекі подорожі. Хтозна-чому в нього перед очима невідступно стояла картинка англійського художника із старої книжки «Робінзон Крузо», яку він читав ще зовсім малим: на пожовклій та потертій сторінці був намальований Робінзон, що лежав з кухлем ялівцівки в руці; навколо нього – п'яні матроси й недоїдки на столі, а під усім цим підпис, якого Джек не забув, хоча відтоді минув уже добрий десяток років: «І під час тієї нічної оргії я забув про всі свої добрі наміри». Можливо, у Джековій пам'яті виринув той малюнок тому, що на днищі човна качалися порожні пляшки, з котрих повитікало недопите вино, а його приятелі валялися серед недоїдків? Джек і сам напевне не знав, але безладний політ чайок, які кружляли на вітрі над парусом, доповнював ілюзію далекої подорожі, адже хлопчик лежав горілиць і нічого не бачив, крім неба, по якому наввипередки мчало клоччя сірих хмар; воно летіло так швидко, що в Джека пішла обертом голова.
Хлопчик трохи підвівся, його повернули до дійсності його приятелі по чарці, які горлали матроську пісню:
І кнехти, і кочети!
Гуляйте, як хочете!
Ех, якби то й він міг співати так, як вони, матроських пісень! Але він знав тільки дитячі пісеньки на зразок тієї, що йому змалку співала мама: «Я в червоних черевичках», і він соромився, що не знає ні слів, ні мелодії тих матроських пісень. Потім він відчув на собі чийсь неприємний погляд. Навпроти стояв човняр і, час від часу попльовуючи на долоні, щоб краще тримати стерно, пильно дивився на нього ясними очима, які на засмаглому, обвітреному обличчі здавалися безбарвними. Джекові хотілося, щоб він відвів свій зневажливий погляд, що немов промовляв: «І не соромно тобі, поганий хлопчиську?», але такі морські вовки з гострим зором, звиклим бачити ще вдалині шквал, угадувати його наближення з тіней, що ковзають по синіх хвилях, не опускають очей. Аби позбутися настирливого спостереження за собою, Джек вирішив змусити човняра випити. Він простягнув човняреві склянку, що тремтіла в його руці, і пляшку, з якої вино було вже виціджене до останньої краплі:
– Нумо, хазяїне, випийте!
Човняр заперечно похитав головою.
– Дай спокій старому Ласкару, – прошепотів Джеку матросик. – Хіба ти забув, що він не хотів нас везти?.. Його жінка заставила... Він переконаний, що в тебе занадто багато грошей, що тут діло нечисте.
Ну коли ви думаєте, що Джек дозволить підозрювати себе у злодійстві!.. То знайте: він матиме стільки грошей, скільки захоче... Досить йому лише написати... Та хоча його думки плутаються, він, на щастя, пригадує, що мати веліла не казати, від кого він одержав сто франків, і він лише твердить: це його гроші, його заощадження; він собі купить за них новий одяг і спробує знайти якийсь подаруночок для Зі... Зі... Зінаїди!..
Джек усе говорив, говорив... Але ніхто не слухав його. Хвалько й морячок завели сварку. Один хотів висадитись у Шатне, великому занедбаному і похмурому промисловому передмісті Нанта, що тяглося понад берегом річки; там що не барак з потемнілими від дощів і кіптяви палісадниками, то й шинок. Другий вимагав пливти до самого Нанта; сварка ставала дедалі гострішою, вони погрожували один одному «розтовкти пляшкою морду», «розпороти пузо» або ж просто «розчерепити голову, аби подивитися, що там усередині».