І тоді слабкий промінь світла, проникаючи у приміщення і потроху освітлюючи його, проник і в Джекову пам'ять, поступово дістаючись в усі її закутки. Джек спробував пригадати події минулого дня і вжахнувся. Ні, краще не згадувати!
Але тепер його друге «я», мисляче «я», пробудилося остаточно і нещадно нагадувало йому про всі його божевільні витівки й нісенітниці минулого дня. Уривок за уривком вони виринали в його пробудженій свідомості. «Розважливий» Джек нічого не забув, більше того, на підкріплення своїх звинувачень він мав речові докази: матроський берет, від якого загубилася стрічка... синій пояс... уламки люльки, крихти тютюну у кишенях та дрібні монети – рештки його грошей. Знаходячи кожен новий речовий доказ, Джек червонів у темряві і щоразу гнівно, обурено скрикував. Він відчував, що його гордість розтоптана, а ганьба непоправна. Після одного найрізкішого вигуку у відповідь почувся чийсь стогін.
Виявляється, він тут не сам. З ним тут іще хтось, он в одній із амбразур, пробитих хтозна-коли в товстих стінах, сидить якась тінь на камінні.
«Хто це?» – стурбовано думав Джек, вдивляючись в обриси дивної нерухомої постаті – понурої, незграбної, кістлявої, як виснажена шкапа. Тільки одне створіння на світі могло мати такі жалюгідні й безформні обриси – Белізер... Але чому він тут опинився? Джек невиразно пригадує, що бродячий торговець чимось йому допоміг. Ниючий біль у всьому тілі нагадав йому про бійку на якомусь вокзалі, коли, наче підхоплені ураганом, у всі боки летіли капелюхи і картузи. Але в його пам'яті все те було таким невиразним, хистким, розпливчастим, немов проглядало крізь скаламучений осад.
– Це ви, Белізер?
– Авжеж, я, – відповів бродячий торговець хрипким голосом, у якому вчувався відчай.
– Але, скажіть, ради бога, що ми накоїли? За що нас, як злодіїв, зачинили тут?
– Я не знаю, хто й що накоїв, і це мене не стосується. Зате я добре знаю, що нікому не чинив ніякого зла, і треба зовсім не мати совісті, щоб так понівечити мої капелюхи.
На мить голос його урвався; Белізера аж пересмикнуло, коли він згадав про жахливу бійку, про нещастя, що звалилося на нього тієї темної ночі, про те, як топтали, розкидали, нищили його крам. З учорашнього вечора те жахливе видовисько весь час стояло в нього перед очима, воно цілу ніч не давало йому заснути, і він майже не відчував болю у своєму стомленому, змученому тілі, зв'язаному ланцюгами й мотузками, не відчував катування «чоботом», на яке був приречений бродячим життям і спотвореними ногами.
– Скажіть, мені заплатять за них? Я ж зовсім непричетний до того, що сталося. Хоч ви скажіть їм, що не я підсобляв вам у тому ділі.
– У якому ділі?.. Що я зробив?.. – запитав Джек, не відчуваючи за собою вини. Але він зразу ж подумав, що не пам'ятає усіх своїх витівок, що, можливо, є в нього якась гірша провина, ніж інші, і він, уже несміливіше, перепитав Белізера:
– У чому ж мене звинувачують?
– Вони кажуть... Але чого ви мене питаєте? Ви й самі здогадуєтесь, у чому.
– Та ні, клянуся вам.
– Ну, добре... Кажуть, що це ви вкрали...
– Украв?.. Що вкрав?
– Зінаїдин посаг.
– Але ж це наклеп! Ви хоч не вірите в це, Белізер?
Белізер не відповів. В Ендре всі були впевнені: винен Джек. А жандарми, що схопили їх минулої ночі, відкрито розмовляючи про все у присутності Белізера, і його переконали у цьому. Проти учня свідчили усі докази. Як тільки на заводі пішла чутка про крадіжку в Рудиковому домі, усі вирішили, що це зробив Джек, адже неспроста він не прийшов на роботу! Нантець добре розрахував, як кинути на підлітка тінь, неспроста він не пускав його на завод... Від шинку на центральній вулиці Ендре і аж до вокзалу Бурс у Нанті, де злочинець зі своїм спільником брали квитки, щоб хтозна-куди виїхати, зникнути, слід від крадіжки неперервно простежувався на кожному кроці учня; його неможливо було згубити, так багато розкидалося золота, так часто розмінювалися двадцятифранкові золоті луїдори. А те, що Джек цілий день бешкетував, заливав горілкою очі – а таке часто трапляється після злочину як потворний прихований вияв докорів сумління, – хіба то не переконливий доказ?
Отже, сумнівів не було. Незбагненним лишалося тільки безслідне зникнення шести тисяч франків: їх не знайшли ні в Белізерових кишенях, де було лише кілька франків денної виручки, ні в кишенях самого учня, на дні яких дзенькало лише декілька дивних іржавих монет, монет, які вам можуть дістатися тільки в портових шинках, куди заходять промочити горлянку матроси з усього світу. Цілком зрозуміло, що в тих портових притонах злодії не могли навіть за десять годин витратити усі гроші, яких бракувало у Зінаїдиній шкатулці. Основна сума десь мала бути прихована.