Коли Белізер почув, як його ганять, на його обличчі з'явився такий переляк і відчай, що Джек, на хвилину забувши, в чому він сам звинувачений, хоробро став на захист свого приятеля.
– Клянуся вам, дядечку Рудик: цей бідолашний парубок ні в чому не винен. Учора ми випадково зустрілися з ним на вулиці, в Нанті, саме перед тим, як нас забрала поліція, і оскільки я... я не міг іти, він хотів припровадити мене до Ендре.
– То ви самі таку штуку утнули? – недовірливо запитав директор.
– Але ж я нічого не робив, пане. Я не крав! Я не злодій!
– Глядіть, хлопче, ви стаєте на слизьку стежку. Тільки щиро зізнавшись і повернувши всі гроші, ви можете заслужити поблажливість з нашого боку. Що ж до вашої вини, то вона аж надто очевидна. Не намагайтеся її заперечувати. Поміркуйте самі, малий лиходію: тієї ночі в домі були тільки ви та Рудикова дружина й дочка. Перед сном Зінаїда при вас відчиняла шафу, і ви бачили, де лежить її скринька з грошима. Так? Потім, серед ночі, вона чула, як скрипить ваша драбина, і обізвалася до вас. Ви, звичайно, не відповіли, але вона впевнена, що то були ви, бо нікого іншого в домі не було.
Приголомшений Джек усе ж таки спромігся сказати:
– Це не я. Я нічого не крав.
– Правда? А звідки взялися гроші, якими ви сіяли на всі боки?
Джек мало не сказав: «Мені їх мама надіслала», але згадав її попередження: «Якщо спитають, звідки у тебе сто франків, скажи, що це твої заощадження». І справді, скоряючись сліпій вірі і безмежній пошані до матері та її порад, Джек відповів:
– Це мої заощадження.
Якби мати веліла йому сказати: «Я їх украв», – він, не вагаючись, не сперечаючись, узяв би на себе чужу вину. Такою він був дитиною!
– І ви хочете переконати нас, що, одержуючи по п'ятдесят сантимів платні на день, ви змогли заощадити двісті чи й триста франків, які, судячи з усього, ви розтринькали протягом одного лише дня?.. Не марнуйте часу! Краще попросіть пробачення у цих добрих людей, з якими ви повелися так безсердечно, і якнайшвидше поправте завдану їм шкоду.
Дядько Рудик підійшов нарешті до Джека і поклав руку йому на плече.
– Джеку, – м'яко промовив він, – хлопчику мій, скажи нам, де гроші? Подумай: адже то Зінаїдин посаг! Щоб заощадити таку суму, я поклав двадцять років життя, я трудився, відмовляючи собі у найдрібнішому. Я тішив себе лише тим, що одного чудового дня щастя моєї дитини буде винагородою за мою тяжку працю і піт, за всі мої злигодні і нестатки... Я переконаний, що, беручи гроші, ти про це не подумав, інакше так не зробив би, я ж тебе знаю, ти дитина добра. То була хвилина безумства. Коли ти побачив стільки грошей та зрозумів, що досить лише простягти руку – і вони стануть твоїми, у тебе запаморочилось у голові. Але тепер ти, напевне, уже отямився, і тільки сором не дозволяє тобі сказати всю правду... Ну, Джеку, будь сміливішим!.. Подумай, я вже старий, я вже не маю змоги знов заробити стільки грошей... І бідна моя Зінаїда... Ну, скажи-бо, де гроші, малий...
Схвильований, почервонілий, добряк утирав лоба, стомившись від незвично довгої для себе промови. Справді, тільки запеклий злочинець міг устояти перед його зворушливим благанням. Белізер і сам так розчулився, що забув про власне нещастя і, поки Рудик говорив, весь час робив учневі різні знаки, які йому самому здавалися загадковими, а насправді ясніше ясного були написані на його комічній фізіономії: «Послухайте, Джеку, поверніть ви ті гроші бідному чоловікові!» Він, бродячий торговець, що все життя безперервно терпів муки задля добра своїх рідних, як ніхто розумів самозреченість батьківської любові.
О, якби Джек мав оті гроші, з якою радістю він віддав би їх у руки дядькові Рудику! Як йому боляче було бачити дядькове горе! Але він їх не мав і тому тільки повторював:
– Я не крав, дядечку Рудик! Присягаюся, я нічого не брав.
Втративши терпець, директор підвівся.
– Годі! Тільки безсердечний запеклий злодій пропустить повз вуха щойно почуті слова, і якщо вони не вирвали у вас правди, то ніякі умовляння вже не зарадять. Вас зараз знову відведуть у башту. Я даю вам змогу подумати ще, до вечора. Якщо ж увечері ви не погодитесь повернути гроші, я передам вас судовим властям: вони зуміють примусити вас заговорити.
Тут один із стражників, літній жандарм, людина прониклива й певна, підійшов до свого начальника і тихо сказав:
– Я думаю, пане директор, що коли ви хочете щось витягти з хлопця, його треба замкнути окремо від його спільника. Я бачив, як він уже хотів усе розповісти, а бродячий гендляр завадив йому, – весь час робив якісь знаки.