– В мене його немає, Зінаїдо, присягаюсь.
– Не кажіть мені цього. Мене ж то ви не боїтеся, чи не так? Я вам не докоряю. Тільки скажіть мені, де мої гроші. Я розумію, там вони уже не всі, але яке це має значення? Я знаю, молодому хочеться повеселитись. Ха-ха-ха! Ви уже трохи позасівали грішми дядька Рудика. Та біс із ними! Тільки скажіть мені, де ви сховали решту?
– Благаю, Зінаїдо, послухайте мене! Я не крав. Це помилка. Нічого я не крав. Це просто жах: усі вважають мене винним!..
Але Зінаїда говорила, не слухаючи його:
– Та зрозумійте ж ви: він не захоче мене брати, кінець усім надіям бідної Зінаїди!.. Джеку, голубчику, не завдавайте мені горя! Настане день, і, будьте певні, ви покаєтесь... Заради вашої улюбленої матері, заради дівчинки, яка лишилась там і про яку ви мені стільки розказували – хто знає, може, вона згодом буде вашою судженою, дружба між малечею іноді заводить ой як далеко! – так от, заради неї я благаю: поверніть гроші!.. О Боже мій! Не кажіть знову «ні»! Як мені вас іще благати?.. Хочете, я стану перед вами навколішки і складу руки, як перед святою Анною!
Впавши на коліна перед каменем, на якому сидів учень, вона знову заридала, захлинаючись і давлячись сльозами, як захлинаються сильні натури, незвиклі відкрито виявляти свої почуття. їхній відчай – наче вибух; вихоплюючись із глибини єства, він наводить жах, він палить і вирує, наче лава, нестримно ширячись довкола. Отак, навколішках, з молитовно схиленою головою, у білій хустці і рясній спідниці Зінаїда була живим втіленням розпачу і нагадувала тих згорьованих жінок, схилених у молитовній скорботі, що їх можна побачити серед тижня в бретонських селах по кутках похмурих безлюдних церков.
Зажурений Джек співчутливо доторкнувся до її руки, на якій поблискувала зовсім нова масивна срібна обручка. Він усе ще намагався виправдатись, переконати її у своїй безвинності.
Раптом вона скочила на ноги.
– Ти будеш покараний, затям!.. Тебе ніхто в житті ніколи не полюбить, бо в тебе жорстоке серце.
Зінаїда вискочила із кімнати, стрімголов збігла вниз сходами і зайшла у кабінет директора, який чекав на неї разом з її батьком.
– Ну, що?
Дівчина мовчала, тільки заперечно похитала головою, неспроможна вимовити жодного слова через клубок сліз, що здушували горло.
– Заспокойтеся, дитя моє! Не побивайтеся! Перш ніж звернутися до правосуддя, яке більше дбає про те, щоб покарати винних, ніж про те, щоб виправити завдану ними шкоду, у нас лишається ще один засіб. Рудик запевняє мене, ніби мати цього негідника замужем за якимсь дуже багатим чоловіком... Отож ми їм напишемо... Коли, як мені кажуть, вони справді порядні люди, то ваш посаг іще не втрачено.
Директор узяв аркуш паперу і став писати, повторюючи вголос кожне слово:
Ваш син винен у крадіжці шести тисяч франків, всіх заощаджень чесної і працьовитої родини, де він жив. Досі я не передав злодія у руки правосуддя, сподіваючись, що він поверне принаймні частину вкрадених грошей. Проте у мене склалося враження, що він або розтринькав усі гроші, або їх загубив, цілий день пиячивши після вчиненого злочину. За таких обставин, якщо ви не матимете наміру повернути родині Рудиків викрадену суму, вашого сина неминуче буде притягнено до суду. Я почекаю, щоб дізнатися про ваше рішення, але чекатиму не більше, ніж три дні, – я й так занадто довго зволікав. Якщо я не одержу відповіді до найближчої неділі, то в понеділок зранку винного буде передано у руки правосуддя.
Директор заводу».
І він підписався.
– Бідні люди! Який жах...– тільки й промовив дядько Рудик.
Незважаючи на власне горе, у його душі знайшлося місце для співчуття й до горя інших людей. Зінаїда люто скинула голову:
– Що ж тут жахливого? Їхній син украв мій посаг. Нехай батьки його й повернуть.
Така безжальність юності й любові! Вона і на хвилину не подумала про відчай матері, яка довідається про безчестя сина. А старий батько, навпаки, ще більше зажурився, подумавши, що він помер би з сорому, одержавши подібного листа.
Отож хоч він і побивався за дочку, у глибині його душі ще жевріла надія, що знайдеться якийсь інший вихід, що учень сам поверне гроші, а лист, можливо, десь загубиться в дорозі і не дійде до адресата. Ну що таке той лист? Складений аркушик паперу серед тисяч таких самих інших папірців, а дорога така далека – з ним, з тим листом, ще може що завгодно статися!