І справді, лист – річ нетривка, з ним може статись що завгодно: зрештою, нерідко вони й губляться... Але цей лист, що його написав директор і власноручно запечатав сургучем над полум'ям свічки, а потім вручив розсильному з пакою інших паперів, не ризикує загубитися. Поштар-бретонець навпомацки візьме його із жерстяної скриньки, кине його на дно своєї шкіряної сумки, посидить з ним у якомусь шинку на великому шляху, та будьте певні, що ніде його не кине й не забуде. Той лист перепливе через Луару, і ніякий вітер, ні морський, ні той, що дме із суші, не підхопить його і нікуди не занесе. На залізниці службовці поквапливо запхнуть його в абияк зав'язаний, потертий від тривалого використання полотняний мішок і шпурнуть його у поїзд, що проходитиме через їхню станцію, але і там він не загубиться.
Він змішається із безліччю інших, більших листів, ковзатиме серед них, перекидатиметься, підскакуватиме на стиках рейок у вагоні, що може загорітися від будь-якої іскорки, потім прибуде до Парижа й там, пройшовши через різні сортування, – його не спалять, не украдуть, не порвуть, не загублять! – дійде точно за адресою, і певніше, ніж будь-який інший лист. Чому, питаєте? Тому, що він несе погану новину. Такі листи неначе зачаровані, – з ними ніколи нічого не стається.
Найкращий тому доказ – лист до Джекової матері, про який ми щойно вели мову: перетнувши майже всю Францію, він опинився у поштовій скриньці Казимира, – сільського листоноші. Д'Аржантон ненавидить старого Казимира, бо він ледащо, він, чи бачите, вважає, що до Вільшаника дуже далекий шлях, і найчастіше передає туди листи й газети неписьменною дружиною, а та нерідко губить їх дорогою. Здавалося б, іще одна можливість, щоб лиха звістка не дійшла до адресата. Так ні! Саме у цей день Казимир сам розносить пошту; ось він уже дзвонить у повиті поруділим диким виноградом двері, над якими позолоченими літерами, побляклими від сонця та дощів, виведено: «Parva domus, magna quies».
Ніколи ще мисливський будиночок Вільшаник не відповідав так своєму девізу, як того ранку. Самотній під зимовим небом, по якому бігли великі сірі хмари, скулений серед безлистих дерев, закупорений, аби не впустити вогкості, що повзла із саду та від дороги, він поринув у таку саму похмуру тишу, як і ще сонна земля та повітря без ніякого птаства. Лише на сусідніх полях кілька ворон вишукували погублені зернята, часом злітаючи. невисоко над землею і трохи оживляючи тим сумний краєвид.
Шарлотта знімала на горищі башточки сушений виноград, віршомаз «працював», а Гірш спав, коли прихід листоноші, що був єдиною розвагою для цих добровільних вигнанців, об'єднав у вітальні трьох змучених нудьгою людей.
– О, лист із Ендре!..– вигукнув д'Аржантон і, бачачи, як гарячково заблищали Шарлоттині очі, єхидно почав читати газети, поклавши нерозпечатаного листа біля себе, як собака, що стереже кістку, якої і сам не гризе, і інших не підпускає...– О, пан Шкряб набазграв ще одну книжку! Ну й плодить же він їх, паскуда!.. Стривай, знову вірші Гюго!.. Тільки й знають!
Але чому з такою жорстокою неквапливістю він перегортає газету? Тому що тут, за його спиною, зашарівшись від радості, нетерпляче стоїть Шарлотта; бо щоразу, коли приходить лист із Ендре, у коханці прокидається мати, а оцей нікчемний себелюб лютує, що вона не належить лише йому, цілком і неподільно.
Саме тому він і заслав її дитину так далеко, як тільки міг. Та материнське серце навіть у найлегковажніших жінок так улаштоване, що чим далі діти, тим більше вони люблять їх, немовби прагнуть силою любові подолати відстань і наблизитися до дітей душею.
Відтоді, як поїхав Джек, мати, караючись сумлінням за легкодухе зречення від сина, тепер обожнювала його. Щоб не дратувати свого поета, Шарлотта уникала розмов про Джека, але знай думала про нього.
Д'Аржантон про все це здогадувався. Він іще більше зненавидів Джека, і коли стали надходити перші листи від Рудика із скаргами на учня, він тішився відвертою зневагою до хлопчика.
– Бачиш? З нього навіть робітника не вийде.
Але і цього йому було мало. Йому хотілося принизити Джека, втоптати його в землю. Цього разу він уже міг натішитися вволю. Коли він нарешті розпечатав листа з Ендре й почав його читати, на його ураз поблідлому лиці з'явився вираз радісного хвилювання, а очі заблищали хижим тріумфом.
– Я так і знав!
Та, дійшовши до вимоги повернути вкрадені гроші, він зметикував, скільки може виникнути неприємностей, і, скрушно похитавши головою, простяг листа Шарлотті.