Який страшний удар! Удар по самолюбству у присутності її поета, по материнській гордості й любові! Як защеміло знову серце через докори сумління.
«Це ти у всьому винна! – волало воно в її грудях, і перед ним змовкали всі наймудрованіші в світі докази. – Це твоя вина! Навіщо ти покинула його?»
Тепер будь-що потрібно було врятувати його. Але як? Де взяти гроші? У неї вже нічого не лишилось. Продаж меблів, що надавали її тимчасовому гнізду лоск дешевих розкошів, приніс Шарлотті кілька тисяч франків, що розтеклися, як вода крізь пальці. «Добрий дядечко» перед розлукою хотів залишити їй подарунок на згадку, але вона уперто відмовлялася, аби не зачепити д'Аржантонового самолюбства. Отже, в неї нічого не зосталося. Хіба що кілька коштовностей, за які не виручиш і чверті необхідної суми. А звернутися за грішми до свого поета вона й думати не могла. Надто добре вона його знала. Перш за все він ненавидів її сина. Крім того, вій був скнара. Та ще й успадкував від овернців дріб'язковість, корисливість та селянську шанобливість до грошей, покладених на зберігання у нотаря. А втім, дуже багатим д'Аржантон не був, а утримання Вільшаника коштувало дорого і було для нього досить обтяжливим. Саме з ощадливості д'Аржантон лишався там і взимку, незважаючи на нудьгу й самотність, бо розраховував таким чином відшкодувати надмірні витрати, які робив улітку, без кінця приймаючи гостей: ті, мовляв, створювали «духовне середовище», від якого він ніяк не міг відмовитися.
О ні, про нього Іда і не думала... Але д'Аржантон цього не знав, він не сумнівався, що вона проситиме у нього грошей, і заздалегідь нап'яв крижану маску, маску скупердяги, котрий чекає, що у нього проситимуть грошей.
– Я завжди казав, що в цього хлопця нездорові нахили, – процідив віршомаз, коли його Шарлотта дочитала директорового листа.
Вона не відповіла, може, й не чула його слів, – її заполонила одна думка: «Треба за три дні знайти десь гроші, інакше мого сина відправлять у тюрму».
А він вів далі:
– Як він мене осоромив перед друзями! Адже це я просив поклопотатися за такого виродка!.. От і подякував мені за доброту, надалі знатиму... Ох і вклепався ж я!..
Джекова мати мовчки думала: «Я повинна за три дні добути гроші, щоб мій син не опинився у тюрмі».
Д'Аржантон пильно дивився на Шарлотту, угадуючи думки, і з обережністю, щоб запобігти її проханню, поквапився сказати:
– Це ж треба: ми навіть не маємо можливості уникнути безчестя, вирвати цього нікчему з рук судочинства... Ми не такі багаті.
– О, якби ти захотів! – промовила вона похнюпившись.
– Атож, якби я захотів, хай йому чорт! Я чекав цих слів... Ніби ти сама не знаєш, скільки ми тут проживаємо і який плачевний стан усіх моїх справ. Тобі мало того, що я два роки утримував цього негідника! Тепер тобі ще треба, щоб я клав за нього вкрадені гроші! Шість тисяч франків! Де я їх візьму?
– О, я все добре розумію... На тебе я не розраховую.
– На мене – ні!.. А на кого?
Знітившись, ще нижче опустивши голову, вона назвала ім'я чоловіка, з яким довгий час жила: для Джека вій був «добрим дядечком», вона казала – «давній друг». Вона тремтіла, промовляючи ім'я свого колишнього коханця, бо чекала д'Аржантонового вибуху ревнощів, адже вона необачно нагадала про своє минуле. Та ні! Почувши про «доброго дядечка», віршомаз тільки трохи почервонів: він сам про нього був подумав.
Зрештою, колишній Ідин покровитель так само, як і її син, належали до її минулого, того загадкового минулого, про яке він з гордості ніколи не питав коханку, навіть удавав, ніби й не відає про його існування, нагадуючи тих істориків епохи Реставрації, які викреслювали часи революції і правління Бонапарта, опускали їх у своїх книжках, наче їх взагалі не існувало. Подумки він вирішив: «То було до мене... Хай виплутуються!» По суті, він зрадів, що так дешево відбувся, але знаку не подав, а навпаки, прикинувся ображеним:
– Моя гордість уже не раз ішла на жертви задля кохання, тож може піти ще й на цю жертву.
– О дякую, спасибі! Ти такий добрий!
Півголосом, щоб їх не почув Гірш, що знічев'я став човгати в стоптаних капцях по всьому дому, вони стали обмірковувати, яким чином якнайшвидше одержати потрібну суму.
Дивна то була розмова: все завуальоване, все – недомовки, натяки... Він розмовляв із напускною відразою, вона із делікатності не називала речі своїми іменами, вдавалася до безособових речень: «Мені, звичайно, не відмовлять... Доказом можуть бути подарунки, які мені пропонувалися, але яких я не взяла... На жаль, особа, про яку йдеться, живе в Турені, як бути? Лист туди ітиме два дні, стільки ж – відповідь».