– Та це я повинен вибачатися перед цим бідним хлопцем!.. – кричав слюсар.
Д'Аржантон і слухати не хотів. Він розводився про честь, про обов'язок і про жахливу безвихідь, у яку заводять погані вчинки. Джек хоч і не був злочинцем, та все ж мав достатньо причин, щоб картати себе: він пригадував отой клятий день у Нанті, свій стан, про який міг засвідчити присутній тут Манжен. Джек червонів і не знав, як поводитися, слухаючи проповідь цього «жерця справедливості». А той усе вправлявся у красномовстві перед славними простими людьми, цілу годину наганяючи на них важкий сум і сонливу нудьгу, перед якими таки не встояв дядько Рудик.
– Ви стільки говорите, що вам, мабуть, і в горлі вже пересохло, – простодушно сказав слюсар і попросив принести д'Аржантону карафку сидру та гречаників, що їх наготувала Зінаїда до дня заручин.
І хай їм біс! Оті гречаники були такі привабливі, з такою апетитною золотистою шкоринкою, що віршомаз, котрий, як нам відомо, був недурний добре поїсти, вирив у них не меншу яму, ніж Белізер колись у його окості.
Із його довгої промови Джек зрозумів лиш те, що той поїхав за тридев'ять земель, аби привезти в Ендре гроші й позбавити його ганьби опинитися на лаві підсудних. І справді, д'Аржантон для більшого ефекту всім показав частину даних йому грошей і все ляскав себе по кишені та повторював: «Я привіз гроші!..» Хлопчик, по простоті душевній уявивши, що д'Аржантон задля його порятунку не пошкодував шість тисяч франків із свого спадку, почав думати, що він помилився щодо цієї неприємної особи і що йому лише здалося, ніби д'Аржантон бездушний, огидний тип... Ніколи Джек іще не ставився з такою шанобливістю й повагою до «ворога»; приголомшений д'Аржантон не впізнавав оцього «норовистого коня» і зміну в його поведінці, як завжди, вважав своєю особистою заслугою; він думав: «Я його приборкав».
Завдяки цій думці та сердечному прийому в родині Рудиків д'Аржантон увесь розцвів.
І якби вам довелося побачити, як віршомаз і заводський учень, йдучи об руку, спускаються до річки вулицями Ендре, як вони, розмовляючи, прогулюються по дамбі понад Луарою, ви вважали б їх за щирих друзів. Джек радів рідкісній змозі порозмовляти про матір, дізнатися про новини, докладно розпитати, як вона живе, і, так би мовити, вдихнути пахощі її присутності, спілкуючись з людиною, яку вона кохала. О, якби він знав, що вона зовсім близько і що вже цілу годину в д'Аржантоні борються рештки жалю до нього і ревнивий егоїзм, а ворог його безперервно думає: «Чи казати йому, що вона тут?»
Справа в тому, що, їдучи в Ендре в ролі жерця Феміди, віршомаз не сподівався на таку розв'язку. Він, безумовно, був би щасливим привести до матері приниженого сина-злочинця, якого вона не відважилася б навіть приголубити; але особисто привести до неї переможного героя, жертву судової помилки, бачити розчулення, обійми й поцілунки цих двох істот, чиї серця, долаючи всі перешкоди, гаряче билися, згадуючи одне одного, – такого пережити він не міг!
Та все ж для того, щоб піти на таку жорстокість, відняти у Шарлотти та у її сина радість зустрічі, коли вони були так близько одне від одного, йому потрібен був пристойний привід, тонко замаскований обман, який він мав би змогу подати як переконливу причину, а головне, виступити з красномовною промовою. І такий привід дав йому сам Джек.
Уявіть собі: наш бідний Джек, розчулений незвичною лагідністю, раптом піддався давно притлумленому пориванню серця, потребі хоч комусь довіритись і вирішив зізнатись д'Аржантону, що йому нітрохи не подобається його теперішнє життя, до того ж з нього ніколи не вийде доброго робітника, а він тут зовсім самотній та ще й так далеко від матері... Чи не могли б вони знайти для нього якесь посильне заняття, яке було б йому хоч трохи більше до душі?.. Ні, він роботи не боїться!.. Тільки йому хотілося б трішечки менше працювати руками і трохи більше – головою.