Кажучи це, Джек стиснув руку віршомаза і відчув, що д'Аржантонова рука робиться млявою, холодною, що вона відштовхує його. Перед очима Джека раптом знов постала незворушна маска із крижаними, жорстокими очима давнього «ворога».
– Ви мене дуже засмучуєте, Джеку, дуже засмучуєте... І ваша мати також вкрай засмутилася б, якби довідалась про ваші настрої. Судячи з усього, ви забули те, що я повторював безліч разів: «Найнікчемніші у світі – слабкодухі мрійники... Стережімося утопій, безпідставних марень... Наш час – залізний час... До діла, Джек, до діла!»
І бідний хлопчик мусив цілу годину слухати гучні пустопорожні фрази, цілу годину вислуховувати крижані, бездушні і колючі настанови, що пронизували до кісток, як той холодний зимовий дощ, що знов полив із неба, і були такі ж похмурі, як сутінки, що опускалися на землю.
А в цей час, поки вони ходили туди й сюди по дамбі, на тому боці річки стояла жінка; знудившись чекати у заїзді, вона прийшла на берег виглядати човна перевізника, звідки ось-ось мав вискочити отой жахливий малолітній злочинець, її улюблений синочок, якого вона не бачила цілих два роки. Але тепер д'Аржантон мав дуже зручний привід: враховуючи настрій хлопця, побачення із матір'ю могло йому лише зашкодити й позбавити його решток волі... Задля перестороги конче треба уникнути такої зустрічі... У Шарлотти, певно, вистачить глузду зрозуміти це й піти на таку жертву задля добра власного сина. «Життя – не роман!» Якого чорта!..
Тому-то Джек і його мати, хоча їх розділяла тільки річка, хоча вони були так близько, що, гукнувши, почули б одне одного, наш бідний Джек і його мати так і не побачились ні того вечора, ні ще багато днів і вечорів.
І як воно виходить: сповнені тяжкої і напруженої праці дні тягнуться нескінченно, а рік промайнув – і вже його немає.
Ось уже два роки, цілих два роки, як вийшла заміж Зінаїда, а Джеку пощастило з честю вийти із жахливої пригоди. Що ж він робив усі ці два роки? Він працював, він гнув горба і крок за кроком пройшов нелегкий шлях заводського учня до вміння і платні робітника. Від лещат він перейшов до ковадла. Спочатку кував «бабою», а потім молотом, його руки зашкарубли, і розум – теж. Увечері він знесилено падає в ліжко, бо не вдався дужим, і вмить засинає, а наступного дня починається те саме похмуре безцільне і безрадісне існування. Після його горезвісної поїздки до Нанта він відчуває до шинків жахливу огиду. У будинку Рудиків стало сумно. Подружжя Манжен поселилося в Пулігані, на узбережжі, і після від'їзду пишнотілої дівчини дім здається порожнім, так само, як здається порожньою і її кімната, з якої вона забрала шафу, велику шафу із своїм посагом.
Рудикова дружина майже не виходить із дому, годинами сидить біля вікна з опущеною завісою – тепер вона нікого вже не чекає... До всього байдужа, вона тільки механічно виконує свої щоденні обов'язки і вже не живе, а лише животіє; здається, життя витікає з неї, як кров із відкритої рани. Тільки дядько Рудик завжди у доброму гуморі, як людина, у якої чисте сумління, його маленькі пильні і натреновані очі не втратили гостроти зору, і тільки дивуєшся, як він умудрився зберегти таку наївну, сліпу і довірливу душу, для якої не існує на світі ніякого зла.
У Джековому житті не відбувається жодних подій. Остання зима була дуже сувора. Луара завдала людям великої шкоди, затопила мало не увесь острів, частина якого лишалася під водою цілих чотири місяці. Доводилося працювати у вогкості, дихати туманом і отруйними випарами боліт. Джек дуже кашляв, у нього часто була гарячка, і він лежав у лікарні, але хіба ж то події? Лише зрідка надходили листи із Етьйоля – лагідні, коли мати писала їх потай, повчальні й холодні, коли їх диктував віршомаз, заглядаючи їй через плече. Д'Аржантонові вчинки й життя займали дуже велике місце в посланнях його терплячої жертви. Таким чином Джек довідався, що «Дочку Фауста» завершено, прочитано трупі акторів Французького театру, але ті блазні мали зухвалість одностайно її відхилити, за що накликали на свої голови «нищівні слова». Іще одна новина – примирення з Моронвалями: віднині вони допущені до столу в «Parva domus», куди з'являються у неділю з «дітьми півдня» усіх мастей, які дуже лякають тітоньку Аршамбо.
Моронваль, Маду, гімназія – яким , було це все далеким для нього! З тією відстанню не зрівняється ні відстань від Ендре до завулка Дванадцяти будинків, ні кількарічна відстань від химерного минулого до похмурої дійсності. Джек тих часів тепер здавався йому людиною зовсім іншого, вищого, суспільного стану, людиною шляхетною й витонченою. Та й що лишилося від білявого хлопчика з рожевою ніжною шкірою в цьому цибатому, обвітреному, виснаженому, зсутуленому хлопцеві з нездоровим рум'янцем на вилицях, з худими, вузькими плечима, на яких висіла робітнича блуза?