– Ні, пане директор. Навпаки, мене запевнили, що він неймовірно дужий.
– Атож, неймовірно дужий! – повторив Лабассендр, підступаючи до директора.
Помітивши здивований директорів погляд, він подумав, що повинен нагадати йому, хто він такий, нагадати, що шість років тому він залишив завод, став співати у Нантському театрі, а звідти переїхав до Парижа, де тепер виступає в опері.
– О, я добре вас пам'ятаю, – байдуже мовив директор і відразу підвівся з-за столу, ніби даючи зрозуміти, що розмову закінчено. – Візьміть вашого учня, дядьку Рудик, і постарайтеся підготувати з нього доброго робітника. Я покладаюся на вас.
Роздратований тим, що не справив ніякого враження, співак вийшов з кабінету знічений і присоромлений. Рудик затримався в кабінеті і стиха обмінявся кількома словами зі своїм начальником. Після цього обидва чоловіки і хлопчик вийшли з управління, і в кожного залишився на душі неприємний осад. Джек розмірковував над словами «він не дуже міцний», які чув на кожному кроці відтоді, як приїхав сюди; Лабассендр ніяк не міг забути пережите приниження; майстер здавався також заклопотаним.
Уже на вулиці Лабассендр запитав у брата:
– Що він тобі ще там наговорив?.. Здається, він став іще лютішим, ніж колись.
Рудик сумно похитав головою.
– Та ні. Він говорив про Шарло, сина нашої бідолашної сестри; він нам завдає дуже багато клопоту.
– Нантець вам завдає клопоту? – перепитав співак. – А що сталося?
– А те: відколи померла його мати, він став закінченим гультяєм – грає в карти, п'є, заліз у борги. А він же добряче заробляє в креслярській майстерні. В Ендре жоден кресляр з ним не зрівняється. Але що ти хочеш? Він усе просаджує в карти. Видно, ця зараза сильніша за нього, бо хто тільки вже не втручався – і директор, і я, і моя дружина, – нічого не помагає. Плаче, кається, клянеться, що більше не буде, а одержить зарплату – шарах! Іде в Нант – і знову за карти! Скільки я вже сам розплачувався за нього!.. Та більше я вже не можу. У мене своя сім'я, розумієш? Та й Зінаїда вже підросла, треба й її якось прилаштувати. Бідна дівчина! Як подумаю, що мав на думці видати її за племінника... Ото була б щаслива тепер! Між іншим, вона сама не захотіла, хоч він і красень, та й серцеїд, яких пошукати. Таки жінки розумніші за нас... Отаке-то. А. тепер ми намагаємося відіслати його куди-небудь далі від його лихих приятелів. Директор оце щойно сказав мені, що знайшов для нього місце в Геріньї, у Ньєврі. Тільки не знаю, чи захоче наш бовдур туди їхати. Він тут з якоюсь злигався, ніяк не одірветься. Слухай, Малий, треба б тобі сьогодні ввечері побалакати з ним. Може, тебе він послухає.
– Я візьмуся за нього, будь певен! – набундючившись, відповів Лабассендр.
Отак розмовляючи, вони йшли вистеленими залізом заводськими доріжками. Робочий день щойно скінчився, і з цехів посунув натовп людей різного віку і зросту, різних ремесел; одні були в блузах, другі – в куртках, а між ними проглядали сюртуки креслярів і мундири наглядачів.
Джек був вражений тією поважністю, з якою люди ішли з роботи. Він мимоволі порівнював цю неквапливу юрбу з похапливим крикливим натовпом, що випліскується з майстерень на паризькі тротуари в кінці роботи: ті були наче школярі, що розбігаються після уроків. А тут відчувались порядок і дисципліна, як на борту військового корабля.
У цей погожий липневий вечір від тіл і одягу розпашілої маси людей здіймався гострий дух, ще не розвіяний морським леготом, він завис важкою хмарою над їхніми головами. Змовклі цехи видихали запахи кузні. По рівчаках свистіла пара, з лобів людей котився піт, завмерли нещодавнє чахкання й гуркіт, а натомість лише чулось важке дихання двох тисяч робітників, знесилених тяжкою працею.
У натовпі відразу впізнали Лабассендра.
– Ви подивіться: менший Рудик! Як ся маєш?
Його оточили давні знайомі, які по-приятельському штурхали його в боки, потискували руки й казали тим, хто його не знав:
– Це Рудиків брат, він гребе по сто тисяч франків річно тільки за те, що дере горлянку.
Усім кортіло подивитися на нього – на підприємстві вигадане багатство колишнього молотобійця стало однією з легенд, і відколи він поїхав, не один парубійко пробував горло, щоб пересвідчитися, чи не дав часом бог і йому такого голосу, який приніс би мільйони.
Оточений захопленням, спричиненим значною мірою його блазненським одягом, співак ішов із високо піднесеною головою, гучно відповідав на запитання, на всю вулицю сміявся і, поглядаючи на вікна, з яких висовувались голови усміхнених жінок, на шинки і харчевні, на ятки, де просто неба були розкладені робочі блузи, черевики, капелюхи, різне шмаття, що завжди продається поблизу військових таборів, казарм і фабрик, він раз у раз гукав: «Здоров будь, дядьку!..», «Добридень, тітко!..».