Джек дивився на гамірне застілля робітників, які самі приходили й так само йшли геть, і ніхто на це не звертав уваги; його несподівано охопила незмірна туга.
«Таким самим стану і я!» – з жахом подумав він.
Того ж вечора Рудик відрекомендував його старшому майстрові ковальського цеху – звали його Лебескам, – під орудою якого хлопчик мав починати своє трудове життя. Лебескам, волохатий циклоп, зарослий бородою до самих очей, тільки скривився, побачивши одягненого по-панському майбутньому учня з тонесенькими зап'ястками і білими ручками. У тринадцять років Джек усе ще скидався на дівчинку. Його золотисте, хоч і коротко підстрижене волосся лежало на голові красивими хвильками і ніби й досі зберігало сліди дотику лагідних материнських рук; а властива йому витонченість, вишуканість, що проглядали у всій його постаті, в кожній рисочці, отой природжений аристократизм, який так дратував д'Аржантона, ще виразніше проступали у простацькому середовищі, де він тепер перебував.
Лебескам прийшов до висновку, що він аж надто зніжений, геть «хирляк».
– Та ні, то він просто стомився з дороги, та ще панський одяг надає йому такого вигляду, – заступився за Джека добрий Рудик і додав, обернувшись до дружини: – Кларисо, треба знайти робочі штани та блузу для учня... Стривай, знаєш що, жінко, зараз же відведи його на гору, в його кімнату. Він так хоче спати, що валиться з ніг. А завтра о п'ятій йому треба вставати. Чуєш, малий! Рівно о п'ятій я тебе розбуджу.
– Добре, пане Рудик.
Та перше, ніж піти, Джек мусив іще витерпіти прощання з Лабассендром, котрий будь-що хотів хильнути чарку за його здоров'я.
– За твоє здоров'я, друзяко Джек, за здоров'я робітника! Я вас запевняю, діти мої, як тільки ви захочете, ви станете володарями світу.
– О, бути володарями світу – це для нас забагато, – відповів, посміхаючись, Рудик. – Тут аби знаття, що на старість матимеш власну хатину та клапоть землі поблизу моря, а на більше ніхто й не сподівається.
Поки вони сперечалися, жінки забрали Джека й повели його в дім. Оселя була невелика: на першому поверсі – дві кімнати, одна з яких називалася «залою» – її прикрашувало крісло та кілька великих морських мушель на каміні. Нагорі – ще дві таких самих кімнати. Шпалер не було, стіни часто білили вапном; у кімнатах стояли великі ліжка з балдахіном із старого, отороченого китицями ситцю в рожевих і блідо-голубих розводах. У Зінаїдиній кімнаті ліжко за давнім бретонським звичаєм було врізане в стіну на зразок відчиненої шафи. Кована залізом, різьблена дубова шафа, понавішувані скрізь малюнки на біблійні теми і чотки із слонової кості, з ракушок та американських зерен доповнювали інтер'єр. У кутку розмальована великими квітами ширма приховувала драбину, по якій можна було піднятися на антресолі – хистку комірчину, в якій мав жити учень.
– Я сплю ось у цій кімнаті, – сказала Зінаїда, – а ти спатимеш якраз у мене над головою. Але нехай це тебе не турбує, ходи там, хоч танцюй, я сплю як убита.
Хлопчику дали великий запалений ліхтар, він сказав «добраніч» і подерся драбиною на антресолі, власне, на горище, яке так розпікало сонце, що навіть цієї нічної пори там стояла нестерпна задушлива спека. Вузеньке віконце виходило просто на дах і майже не впускало свіжого повітря. Звичайно, спальня в Моронвалевій гімназії підготувала Джека до найгіршого житла, але там принаймні мучився він не сам. А тут не було ні Маду – бідного Маду! – ні будь-кого іншого. Він був зовсім самотнім в отій мансарді; у віконце виднілося тільки небо, де вона губилася у синяві, як човник у відкритому морі.
Джек дивився на похилу стелю, об яку вже вдарився раз головою, на лубочну картину, приколену до стіни чотирма кнопками, на робочий одяг, приготовлений йому на наступний день: широкі сині полотняні штани й блуза, міцно прошита в плечах, щоб не рвалася від різких рухів рук. Зім'ятий одяг, що лежав на ковдрі, здавався живою істотою, але такою стомленою, такою знесиленою, ніби вкрай виснажена людина звалилась на постіль, розкидавши руки й ноги.