Джек подумав: «Оце я. Оце таким тепер буду я!» Він зажурено дивився на свій майбутній образ, а тим часом знадвору до нього долітав гомін п'яних балачок, а з кімнати, що була під ним, – гостра суперечка між Зінаїдою та її мачухою.
Глухий і низький, мов чоловічий, Зінаїдин голос звучав невиразно, а в Рудикової дружини, навпаки, він був дзвінкий, співучий, і тепер у ньому бриніли сльози.
– О господи! Та нехай він їде! Нехай їде! – вигукнула вона із таким запалом, якого, судячи з її вигляду, від неї важко було чекати.
Після цього суворий і твердий Зінаїдин голос ніби пом'якшав. Потім жінки поцілувалися.
А в піддашку Лабассендр затяг один із старих сльозливих романсів, які так до вподоби робітникам:
До французьких берегів
Тихо ми пливемо.
Всі хором підхопили тягучий приспів:
Так, так,
Пливучи, співаємо,
І для нас
Вітер стих ураз.
Джек відчував, що він тепер у зовсім іншому, досі незнаному світі, з якого йому вже ніколи, нізащо не вирватись. І хлопцеві стало страшно, страшно через те, що все це таке далеке йому, що між ним і цими людьми не існує ніяких мостів, а довкола – чорна безодня. Лише думка про матір підтримувала і втішала його.
Мама!
Він думав про неї, дивлячись на всіяне зірками небо, на безліч золотих краплинок у синьому чотирикутнику свого віконця. Він довго лежав з розплющеними очима, будинок поринув нарешті у сон і тишу, та несподівано до Джека долинуло глибоке зітхання, схлипування, і він здогадався, що то плакала Рудикова дружина, стоячи біля свого вікна, і що цієї чудової ночі поряд з його болем не стихав ще чийсь біль.
Серед ковальського цеху, просторого, високого, величного, наче храм, куди денне світло падає жовтими смугами, а темні кутки несподівано освітлюються вогнистими спалахами, до підлоги прикріплено величезний залізний верстат. Його рухливі щелепи раз у раз жадібно хапають розпечений червоний метал, що його кують молотами, розбризкуючи навколо вогнистий дощ іскор. То – лещата.
Навчання початківця починається завжди там, коло лещат. Повертаючи важкий гвинт із різьбою, що потребує набагато більшої сили, ніж сила дитячих рук, учень потроху знайомиться з інструментами у цеху, з тим, як кують і обробляють залізо.
Джек слугує лещатам! Хай би я цілих десять років шукав інший вислів, то й тоді не знайшов би, як точніше передати відчуття невимовного страху, нестерпної туги й неспокою, якими сповнює Джекову душу все, що його оточує.
Перш за все гуркіт, жахливий, оглушливий гуркіт від трьохсот молотів, що одночасно гупають по ковадлах, свист ременів і скрипіння обертових блоків; гомін людей, що працюють, не спиняючись і на хвилину: триста збуджених, голих до пояса чоловіків, у яких надсадно здіймаються і опускаються груди; задурманені, сп'янілі від сили, вони щось гукають хрипкими нелюдськими голосами, і здається, що в них от-от не витримають, порозриваються м'язи, зупиниться дихання. Вагонетки, навантажені розпеченим металом, котяться в цеху по вузькоколійках, вентилятори аж двигтять навколо горнів, роздмухуючи вогонь і ніби живлячи його теплом натруджених людських тіл. Все скрегоче, гримить, дзвенить, волає, гавкає. Здається, ти в грізному храмі невмолимого дикого ідола. На стінах рядами висить металеве начиння, схоже на знаряддя тортур: гаки, кліщі, обценьки. Зі стелі звисають важкі ланцюги. І все те тверде, міцне, величезне, грубе. А в глибині цеху, в густому, майже таємничому мороці, велетенський тридцятитонний копер, що трощить металолом, повільно ковзає між двома чавунними стояками – він оточений шанобливим поклонінням усього цеху, мов лискучий чорний Ваал цього похмурого храму, спорудженого на честь богів сили. Коли ідол озивається, усе навколо стрясає глухий потужний гуркіт, від якого хитаються стіни, стеля, земля, а в повітря вихором здіймаються залізні ошурки, окалина й пил.
Джек приголомшений. Він мовчки робить свою роботу, а навколо лещат, тримаючи залізні бруси з розпеченими кінцями, снують напівголі люди, спітнілі, волохаті, зігнуті, скорчені, самі чимось схожі на ті розм'якшені вогнем залізяки, що вигинаються й корчаться в їхніх руках. О, якби ота навіжена Шарлотта, перенісшись через гори, ріки й долини, могла раптом опинитися тут і на власні очі побачити серед оцього рою людей свою дитину, свого Джека, виснаженого, блідого, із залитим потом обличчям, якби вона могла побачити його худі руки із закасаними рукавами, розхристані на білих дитячих грудях блузу й сорочку, почервонілі через ядучий пил його очі й горло, який би обійняв її жаль і як карало б її сумління!
Так воно вже ведеться, що в цеху кожен має прізвисько; Джека через його худорбу прозвали Ацтеком. Та кличка дедалі більше приставала до колись гарненького білявого хлопчика, який поступово ставав звичайним позбавленим повітря заводським підлітком, виснаженим маленьким створінням з передчасно зачахлим тілом і змарнілим обличчям.