– Гей, Ацтеку, повертайся швидше! Гвинта закручуй! Та дужче! Ще наляж, хай тобі чорт!
То кричить Лебескам, «горб», чий голос чути навіть у цім урагані пекельного гуркоту. Чорний велет, якому Рудик довірив початкове навчання Джека, часом зупиняється, щоб дати йому пораду, показати, як потрібно тримати молот. Учитель брутальний, хлопчик незграбний. Учитель зневажає дитячу слабкість, учень боїться його страшної сили. Хлопчик робить те, що йому, велять, затискає гвинт, як тільки може. Але руки його позбивані, в пухирях, його лихоманить і на очі навертаються сльози. Інколи Джекові здається, :що він уже не живе, йому ввижається, що й він, сам, став часткою отого складного заводського начиння, що він лише маленька деталь серед інших деталей, якась невеличка, позбавлена свідомості й волі шестерня, що крутиться й дзижчить, поєднана з усім механізмом, приведеним в рух незримою таємничою силою, яку він віднині знає, якою захоплюється і якої боїться. Вона називається: «пара»!
Саме пара наплутала попід стелею всі оті шкіряні паси, які піднімаються, опускаються, перехрещуються і тягнуться до шківів, молотів, ковальських міхів. Саме пара приводить у рух копер і велетенські струги, під якими найміцніше залізо перетворюється у металеву стружку, тонку, як нитка, і закручену, як завите волосся. Саме пара освітлює кутки кузні снопами вогню, розподіляє силу і працю по всьому цеху. То її глухе шипіння і ритмічне двигтіння так вразили хлопчика в день приїзду, і йому здається тепер, ніби він і живе тільки нею й для неї, що через неї він не може вільно дихнути, став такою слухняною річчю, як ті машини, які вона рухає.
Яке жахливе життя, а надто після двох років цілковитої волі, що минули для нього у Вільшанику!
О п'ятій годині ранку дядько Рудик щодня гукав: «Егей, хлопче!» Майстрів голос лунав на весь дощаний будинок. Вони поспіхом з’їдали сніданок, сидячи край столу, випивали по склянці вина, яке наливала вродлива Клариса, ще навіть не причесавшись. А потім – в дорогу, на завод, де монотонно, невтомно гудів дзвін – «Ба-а-м, ба-а-м, ба-а-м...» – наче хотів розбудити не тільки острів Ендре, а й усі навколишні береги, води, небо і порти Пембоф та Сен-Назер. І тоді на вулицях, на подвір'ях, біля воріт цехів наростало шаркання ніг, здіймалася товкотнеча. Минали передбачені заводським розкладом десять хвилин, і прапор опускався униз, сповіщаючи тих, хто запізнився, що вхід до заводу для них закрито. На перший раз у них утримували за цей день зарплату, на другий – тимчасово усували від роботи, а на третій – остаточно звільняли.
Д'Аржантонів нестерпно жорстокий режим дня був дрібничкою порівняно із теперішнім.
Джек дуже боявся «проґавити прапор» і тому найчастіше опинявся перед заводськими ворітьми задовго до перших ударів дзвону. Проте якось місяців через два або три після початку трудового життя на заводі через недоброзичливість інших заводських учнів він якось мало не спізнився на роботу. Того ранку над островом весело гуляв вітер, шквали якого долітали з вільних просторів моря, і саме у ту хвилину, коли Джек мав зайти у цех, він підхопив хлопчикового картуза і поніс по дорозі.
– Зупиніть, зупиніть його! – кричав хлопчик, біжачи за ним вниз спадистою вулицею.
Але замість зупинити клятого картуза якийсь учень, ідучи на роботу, зафутболив його ногою ще далі. Потім – ще якийсь, потім – ще. Це стало веселою грою для всіх, крім Джека, котрий щодуху біг серед гикання, викриків: «Киш!.. Киш!..» – серед дикого реготу, біг, тамуючи сльози, бо знав, скільки ненависті до нього виливалося в цих брутальних веселощах. Тим часом удари дзвону мали ось-ось затихнути. Джек побачив, що мусить відмовитись від погоні за картузом і бігом повертатися назад, йому було дуже прикро. Картуз – неабищо і коштує дорого. Доведеться писати матері, просити в неї грошей. А що коли д'Аржантон побачить листа! Та найбільше він страждав через ненависть до себе з боку інших робітників, ненависть, що прозирала у найменших дрібницях. Є створіння, які не можуть жити без ласки, як деякі рослини не можуть рости без тепла. Саме таким був Джек. І біжачи назад, він з болем думав: «За що? Що я такого їм зробив?»
Коли хлопчик, захекавшись, добувся нарешті до ще відчиненої заводської брами, він почув за спиною натужні похапливі кроки, хрипке, ніби тваринне, дихання, і майже в ту саму мить на його плече опустилася чиясь велика рука. Обернувшись, він побачив руде чудовисько з усмішкою на посіченій тисячею приязних дрібних зморщок мармизі, – воно простягало йому підібраного картуза. Уже вдруге після свого приїзду в Ендре Джек бачив ту посмішку і те трохи знайоме обличчя. Але де ж він бачив його? Ех, хай йому біс! Таж на шляху в Корбейль! Це ж той самий бродячий торговець, що рятувався колись від грози з великим кошиком брилів за спиною... Але в ту хвилину йому ніколи було відновлювати знайомство. Вахтер, опускаючи прапор, гукнув: