Серед усіх книжок йому найбільше подобалась поема «Пекло» Данте, її він читав найчастіше. Змальовані у ній пекельні муки вражали Джека. В його уяві вони мали щось спільне із тим видовищем, яке щодня було у нього перед очима. Напівголі люди, ненажерливий вогонь, величезні виливниці у ливарному цеху, в які кривавою рікою тече розплавлений метал, – усе це він бачив у віршах поета, а стогони і зітхання пари, скрегіт велетенських пилок, глухі удари копра, що лунали в освітлених червоним полум'ям цехах, в його уяві були подібні до зображених поетом різних кіл пекла.
Якось у неділю Джек читав своїм постійним слухачам уривок із улюбленого твору. Як завжди, дядько Рудик заснув після найперших слів, зберігаючи на обличчі добродушну зацікавлену посмішку, яка дозволяла йому час від часу казати, не прокидаючись: «Це неймовірно!» Зате обидві жінки слухали дуже уважно, хоч кожна з них сприймала вірші Данте по-різному.
То був епізод, присвячений Франчесці да Ріміні:
Немає більшого страждання,
Як згадувати про щасливі дні,
Коли на тебе упаде нещастя...
Джек читав далі, а Клариса час від часу здригалася і все нижче опускала голову. Масивна Зінаїда, насупившись і випроставшись, сиділа на стільці і люто орудувала голкою.
Велична поезія, що звучала в тиші скромного помешкання робітників, здавалося, витала в недосяжній високості над ними, над їхніми почуттями й враженнями, турботами й буденним існуванням, і все ж пробуджувала в їхніх душах цілі світи думок, торкалася найпотаємніших струн серця і як могутня блискавка несла в собі примхливий, незбагненний і небезпечний електричний заряд.
Слухаючи ту історію кохання, Рудикова дружина безмовно плакала. А коли Джек дочитав до кінця уривок, Зінаїда, не бачивши, що з очей мачухи котилися сльози, заговорила перша.
– Яка ж лиха і безсоромна жінка! – обурилася вона. – Як вона посміла так розповідати про свій злочин, хвалитися ним!
– То правда, вона дуже винна, – мовила Клариса, – і дуже нещаслива.
– Нещаслива?.. Не кажіть так, мамо... Можна подумати, що ви її жалієте, оту Франческу, яка любила чоловікового брата.
– Воно-то так, дочко! Але вона полюбила його ще до заміжжя, а її силоміць видали за нелюба.
– Силоміць чи ні, а вийшла заміж – будь вірна чоловікові. У книжці сказано, що він був старий, але як на мене, то його за це треба було поважати ще дужче і не давати підстав піднімати його на глум. Ось так! І старий правильно зробив, повбивавши їх обох. Туди їм і дорога!
Вона казала все це із непримиренним запалом, вкладаючи у свої слова усю дочірню любов до батька, жіночу гордість і нещадну цноту юності, що судить усіх і все, виходячи із вимріяного ідеалу, ще зовсім не знаючи життя, не уявляючи, що може бути з нею самою.
Клариса змовчала. Вона відсунула завісу на вікні й виглянула надвір. Рудик, прокинувшись, розплющив одне око і пробелькотів: «Це неймовірно!» Джек, опустивши очі в книжку, думав про бурхливу суперечку, викликану щойно прочитаним. Отак безсмертна легенда про кохання і перелюбство, прочитана через чотириста років дитиною, яка сама не зовсім розуміла всього її змісту, знайшла несподіваний відгук у цьому простому, неосвіченому середовищі. В тому й велич та могутність видатного поета, що, розповідаючи про чиюсь окрему долю, він звертається через віки до всіх людей, і його геній, наче ясний місяць у погожий вечір, невтомно й неквапливо світить самотнім і заблукалим на шляхах життя, співчутливо, приязно і лагідно сяючи з небес по всіх закутках землі.
– От тепер я вже не сумніваюсь, це він!.. – несподівано вигукнув Джек, схопившись зі стільця.
На вуличці робітничого селища перед вікнами їхнього дому промайнула тінь і почулися знайомі Джеку вигуки:
– Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..
Джек миттю вискочив надвір, але його випередила Клариса. На порозі вона зіткнулася з хлопчиком; зашарівшись, жінка запихала в кишеню зім'ятого листа.