— А правда, мосьє, що у вашій валізі є подарунок і для мадемуазель Ейр?
— Хто таке казав? — грубо відрубав він. — Ви що, сподівались подарунка, міс Ейр? Полюбляєте їх мати? — Він втупився в мене очима, що, як я тепер помітила, були темні, сердиті й недовірливі.
— Не знаю, сер. Я мало що в цьому тямлю: взагалі вважається, що одержувати подарунки приємно.
— Взагалі вважається? А як вважаєте ви?
— Мені потрібен час, сер, щоб подумати, перше ніж дати вам задовільну відповідь. Подарунки бувають всякі, отже, треба ще поміркувати, перше ніж висловлювати якусь думку.
— А ви, міс Ейр, не така простодушна, як Адель: вона криком вимагає подарунка, тільки-но мене забачить, ви ж, бачу, хитруєте.
— Це тому, що я менше заслужила, ніж Адель, вона може скористатися зі свого права давньої знайомої, а також права, усталеного звичаєм: вона каже, що ви завжди привозите їй іграшки. А мене б ваш подарунок здивував, оскільки я тут чужинка і нічого не зробила такого, чим би заслужила якесь визнання.
— Не будьте аж занадто скромна. Я перевіряв Адель і бачу, — ви добряче з нею попрацювали: вона не дуже здібна, не має якогось особливого хисту, і все ж за короткий час досягла неабияких успіхів.
— От ви мені й піднесли подарунок, сер. Я вам дуже вдячна, — цієї винагороди й повинні прагнути вчителі — похвали за успіхи їхніх учнів.
— Гм! — одказав містер Рочестер і почав мовчки пити чай.
— Ходіть-но сюди, до вогню, — озвався господар, коли тацю забрали, місіс Фейрфакс вмостилася зі своїм плетивом у куточку, а Адель водила мене за руку по кімнаті та показувала мені гарні книжки та прикраси на консолях та шифоньєрках. Ми послухались, як того і велів обов'язок; Адель хотіла вилізти мені на коліна, та їй наказали розважатися з Пілотом.
— Ви живете в моєму домі уже три місяці?
— Так, сер!
— Ви приїхали з...?
— Із Ловудської школи в ...ширському графстві.
— А-а, це з отого доброчинного закладу! Ви довго там були?
— Вісім років.
— Вісім років! То ви вельми живучі! Я думав, що й половини цього часу досить, щоб таке місце будь-кого доконало. Не дивно, що у вас скоріше вигляд істоти з іншого світу. А я все питаю себе, звідки у вас таке обличчя. Коли ви минулого вечора з'явились переді мною на дорозі до Ґея, мені чомусь пригадалися феї, і я мало не спитав, чи ви часом не схарапудили мого коня —я ще й досі цього не певен. Хто ваші батьки?
— У мене їх немає.
— Я й думав, що ви сирота. Ви пам'ятаєте своїх батьків?
— Ні.
— Авжеж, що ні. Отже, ви там, на перелазі під живоплотом, дожидалися своєї рідні.
— Кого, сер?
— Отих чоловічків, що в зеленому. Для них то був саме підхожий місячний вечір. Я, мабуть, перебив ваш танок, і ви підсунули мені ту кляту кригу на дорогу?
Я заперечно похитала головою.
— Чоловічки в зеленому покинули Англію років сто тому, — відповіла я, наслідуючи його поважний тон. — І тепер не тільки в Ґеї, а й на його околиці ви не знайдете від них і сліду. Гадаю, що ні літній, ні осінній, ні зимовий місяць уже більше не посвітить їм до танцю.
Місіс Фейрфакс кинула плести й, зачудовано звівши брови, дослухалася, про що ми балакаємо.
— Гаразд, — провадив далі містер Рочестер, — коли вже у вас немає батьків, то все ж мусить бути якась рідня: дядьки або тітки.
— Немає, принаймні я їх не зустрічала.
— Де ваш дім?
— У мене нема ніякого дому.
— А де ж живуть ваші брати й сестри?
— Нема в мене ні братів, ні сестер.
— Хто ж порадив вам приїхати сюди?
— Я послала оголошення до газети, а місіс Фейрфакс відгукнулась на нього.
— Так, — потвердила добра старенька, яка набагато краще розуміла цю частину розмови, — я щоденно дякую провидінню за те, що воно допомогло мені знайти її. Товариство міс Ейр для мене неоціненне, а для Аделі вона добра і уважна вчителька.
— Не обтяжуйте себе, розписуючи її, — відрубав містер Рочестер, — похвальбою мене не переконаєте, я й сам складу про неї власну думку. Вона почала з того, що звалила мого коня.
— Як це, сер? — розгублено запитала місіс Фейрфакс.
— Я повинен подякувати їй за цей вивих. Вдова була зовсім спантеличена.
— Ви коли-небудь жили в місті, міс Ейр?
— Ні, сер.
— А в товаристві коли-небудь бували?
— Ні, сер: досі я була в товаристві учнів та вчителів Ловуда, а тепер — тільки мешканців Торнфілда.
— Ви багато читали?
— Лише ті книги, що випадково потрапляли мені до рук, та й то небагато, і вони були не дуже вчені.
— Ви жили черницею і, безперечно, добряче вимуштрувані у всіх релігійних обрядах: адже Броклґерст, що, як я розумію, є директором Ловуда — священик, правда?
— Так, сер.
— І ви, дівчатка, певне, обожнювали його, як жіночий монастир звичайно обожнює свого настоятеля.
— Оце вже ні!
— Дивись, які ви черстві! Ні! Як же це так: послушниця — і не обожнює свого настоятеля! Так це ж блюзнірство!
— Я не любила містера Броклґерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними не можна було шити.
— Не дуже мудра економія, — зауважила місіс Фейрфакс, яка знов зрозуміла, про що йдеться.
— Оце й уся його провина? — запитав містер Рочестер.
— Коли він розпоряджався харчами, — це ще поки не було призначено комітет, — то морив нас голодом; він нас зануджував довжелезними проповідями та вечірніми читаннями зі своїх власних книг про грішників, які вмирали наглою смертю або діставали інші страшні покари, після такого ми боялися йти спати.
— Скільки вам було років, коли вас віддали до Ловуда?
— Близько десяти.
— І ви жили там вісім років, отже, тепер вам вісімнадцять? Я кивнула головою.
— Арифметика, як бачите, — річ корисна: без неї я б навряд чи спромігся вгадати ваш вік. А його особливо важко вгадати, коли бачиш на молодому обличчі такий поважний вираз, як оце у вас. Гаразд, чого ж вас навчили в Ловуді? Ви вмієте грати на роялі?
— Трошки.
— Авжеж, усі так відповідають. А тепер ідіть у бібліотеку, — я маю на увазі, будьте ласкаві. (Вибачайте за наказовий тон: я звик говорити «зробіть», звик до того, що мене слухаються, і не збираюсь міняти усталених звичок через одного нового пожильця). Отож ідіть до бібліотеки, та прихопіть із собою свічку; залишіть двері розчиненими, сядьте за рояль і що-небудь заграйте.
І я пішла, скорившись його наказові.
— Досить! — гукнув він за кілька хвилин. — Ви й справді граєте «трошки», — я це вже чую. Як і кожна англійська школярка, може, ледь краще, але все ж поганенько.
Я закрила рояль і вернулась до гурту. А містер Рочестер провадив далі:
— Сьогодні вранці Адель показувала мені деякі малюнки й сказала, що то ваші. Не знаю, чи тільки ваші: либонь, вам допомагав якийсь художник.
— А от же й ні! — вигукнула я.
— О! Це зачепило вашу гордість! Що ж, тоді несіть сюди вашу папку, якщо ви поручитеся за те, що її вміст — тільки ваші власні твори. Але якщо ви непевні цього, то краще помовчте: я відразу розпізнаю підробку.
— Тоді я мовчу, а ви самі судитимете, сер. І я принесла папку з бібліотеки.
— Присуньте стіл! — наказав він, і я підкотила стола до канапи; Адель і місіс Фейрфакс й собі підступили.
— Не товчіться тут! — кинув містер Рочестер. — Заберете від мене малюнки, коли я їх усі роздивлюся, не затуляйте своїми головами!
Він довго й уважно розглядав кожен ескіз і кожен малюнок. Три аркуші він відклав убік, решту недбало одсунув від себе.
— Заберіть їх на другий стіл, місіс Фейрфакс, — буркнув він, — і дивіться на них з Аделлю, а ви, — він глянув на мене, — сядьте на своє місце: будете відповідати на мої запитання. Я бачу, що всі оці картини пороблено однією рукою. Скажіть: це ваша рука?
— Так, сер, моя.
— Коли ви все встигли? Адже на це потрібен час і до того ж якась уява.
— Я понамальовувала їх протягом двох останніх канікул, які я звичайно проводила в Ловуді, тоді я була вільна від усякої іншої роботи.