Він повагом ішов обсадженою самшитом стежкою. По один бік росли яблуні, груші та вишні, по другий — впереміш із шипшиною, нехворощем та всяким пахучим зелом — майоріли різні простенькі квітки: левконія, гвоздики, баранчики, братки. Прекрасного весняного ранку після квітневих дощів і туманів ці квіти були свіжі, як ніколи. На рум'яному сході тільки-но зійшло сонце, і його проміння лилося на скроплений росою цвіт дерев і тихі стежечки під ними.
— Джейн, дати вам квітку?
Він зірвав першу напіврозквітлу троянду і дав її мені.
— Дякую, сер.
— Чи любите ви схід сонця, Джейн? А це небо з високими і легкими хмарками, які напевне розтануть, коли земля й повітря нагріються! А це тихомирне запашне повітря?
— О так, дуже!
— Ця ніч була для вас дивна, Джейн.
— Так, сер.
— Тим-то ви тепер така бліда. Ви, либонь, добре налякалися, коли я лишив вас із Мейсоном.
— Я боялася, що хтось може вийти з сусідньої кімнати.
— Таж я замкнув її, і ключ лежав у мене в кишені. Невдалий був би з мене чабан, якби я лишив незахищеною свою овечку — свою улюблену овечку — так близько від вовчих зубів. Ви були у повній безпеці.
— А Ґрейс Пул житиме тут і далі, сер?
— Авжеж! Не думайте про неї — просто викиньте її з голови.
— Коли ж мені здається, що ваше життя навряд чи в безпеці, поки вона тут.
— Не бійтеся, я подбаю про себе.
— А та небезпека, що про неї ви казали вночі, тепер уже минула, сер?
— Я не можу ручитися за це, поки Мейсон не виїхав з Англії, та, зрештою, і після того. Жити для мене, Джейн, значить стояти на тонкій корі вулкана, крізь яку у будь-яку мить може вирватися вогонь.
— Мені здається, що містер Мейсон дуже слабодухий. Ви можете на нього впливати. Він ніколи не пошкодить вам і свідомо не зрадить вас.
— О ні! Мейсон не зрадить мене і ніколи не вчинить мені шкоди. Тільки ж часом, зовсім несвідомо, він може одним необережним словом позбавити мене навіки коли не життя, то щастя.
— Скажіть йому, хай буде обачний, сер. Хай знає, чого ви боїтесь і як йому найкраще запобігати небезпеці.
Він глузливо засміявся, схопив мене раптом за руку і — так само рвучко — відштовхнув її від себе.
— Якби-то я міг те зробити, дурненька моя дівчинко, де б тоді була небезпека? її миттю б не стало. Відколи я знаю Мейсона, я завжди казав йому: «Зробіть те чи те», — і все робилось, як я хотів. А в даному разі я не можу йому наказати: «Гляди, не нароби мені шкоди, Річарде!», бо йому не можна навіть давати знати, що він мені може зашкодити. Вас це дивує? Ви ще не раз здивуєтесь. Адже ви мій маленький друг, правда?
— Я залюбки служу вам, сер, і слухаю вас в усьому, що правильно.
— Атож. Я це бачу. І у ваших словах, і на вашому обличчі, і в усій вашій особі я читаю радісне задоволення, коли ви мені служите й помагаєте — робите для мене і разом зі мною те, що ви слушно назвали «правильним». Бо, якби я змусив вас робити те, що, по-вашому, неправильне, ви б не бігали так легко й хутко, не робили б усе з такою охотою, і на вашому обличчі не було б стільки радості й життя. Мій друг спокійно повернувся б тоді до мене і твердо сказав: «Ні, сер, цього не можна робити. Я не можу, бо це недобре». І не можна було б вас схитнути, як зірку на небі... Ви так само маєте владу наді мною і можете вразити мене, а я не маю права виказати вам своє дошкульне місце, бо ж хоч який ви відданий друг, а відсахнетеся від мене одразу.
— Якщо ви боїтеся містера Мейсона не більше, ніж мене, сер, — то вам загрожує дуже мала небезпека.
— Якби ж це було так! А ось і затишок, Джейн. Сядьмо.
Затишком була обвита плющем ніша в мурі. Всередині стояла дерев'яна лавочка. Містер Рочестер сів, лишивши місце і для мене. Але я й далі стояла перед ним.
— Сядьте, — повторив він. — Тут є де сісти двом. Ви вагаєтесь, чи сісти коло мене, чи ні! Ви зважуєте, чи буде це правильно, Джейн?
Замість відповіді я сіла, бо відмовлятися було таки нерозумно.
— Тепер, мій маленький друже, поки сонце п'є росу, поки в цьому старому саду прокидаються й розквітають квіти, поки пташки дбають про сніданок для своїх
пташенят, а ранні бджоли стають до своєї невтомної роботи, я розповім вам одну історію, а ви спробуйте пережити її так, ніби все це було з вами самою. Тільки спершу подивіться на мене й скажіть, що вас це не лякає й не тривожить і що ви не бачите нічого дивного в тому, що я вас затримую.
— Ні, сер, усе гаразд.
— Тоді, Джейн, прикличте собі на підмогу всю вашу уяву і припустіть, що ви більше не добре вихована і врівноважена дівчина, а розбещений змалку, норовистий юнак, припустіть, що ви опинилися в далекому чужому краю і вчинили непоправну помилку (байдуже, яку саме і з яких спонук), таку, що її наслідки весь час переслідують вас та отруюють вам життя. Майте тільки на увазі — я не сказав «злочин». Мова йде не про якесь лиття крові чи інше лиходійство, що підлягає карі. Йдеться про помилку. І наслідки цієї помилки стають згодом для вас нестерпні. Щоб спекатися їх, ви вживаєте заходів, і то незвичайних, хоч вони й цілком законні та припустимі. І все-таки ви нещасні, бо надія покинула вас назавжди. Ваше сонце померкло серед білого дня, і ви знаєте, що аж до заходу прояснення не буде. Гіркі й принизливі спогади — ось і все, що може живити вашу пам'ять. Ви блукаєте наосліп, шукаючи розради в самотності, а щастя — в розвагах. Я кажу про низькі, плотські розваги, що паморочать розум і отруюють серце. Аж ось, після довгих років добровільного вигнання, з розбитим серцем і зів'ялою душею ви повертаєтеся додому і зустрічаєте одну людину, як і де — це не має ваги. Ви знаходите в цій людині стільки добрих і світлих якостей, які ви шукали двадцять років і доти ще ні разу не зустрічали. Ці якості свіжі й здорові, без найменшої плямочки, без найменшої цвілі. Товариство такої людини воскрешає й бадьорить вас, ви почуваєте, що до вас повертаються ваші найкращі дні з високими пориваннями і чистими прагненнями. Ви хочете відродити себе і дожити вік так, як годиться безсмертній істоті. І щоб досягти такої мети, хіба не можна виправдати ваш намір переступити через загальноприйняті звичаї, через перепону, яку не освячує ваша совість і не виправдує ваш розум?
Він замовк, чекаючи відповіді. А що я могла сказати? О, якби мій добрий дух навіяв мені справедливу і правильну відповідь! Даремні надії! Західний вітер ворушив листя плюща круг мене, та лагідний Арієль не скористався з його подиху, щоб напутити мене. Пташки співали на вершечках дерев, та їхній спів, хоч і приємний, був безсловесний. Містер Рочестер пояснив своє запитання:
— Хіба не можна виправдати цього блудного грішного сина, який розкаявся і шукає спокою, якщо він, зневаживши думку світу, хоче назавжди прихилити до себе цю ніжну, шляхетну і щиру істоту і таким чином забезпечити собі душевний мир і відродитися для життя?
— Сер, — відповіла я, — ні спочинок мандрівця, ні переродження грішника не повинні залежати від людей, серед яких вони живуть. Чоловіки й жінки вмирають; філософи забувають про мудрість, а християни — про добрість. Якщо той, кого ви знаєте, страждав і помилявся, то хай гляне не на рівних собі, а вище, і там пошукає сили для свого виправлення і розради для свого зцілення.
— Воно-то так, а знаряддя? Бог, що керує цим, вибрав і знаряддя. Це я сам, — кажу вам навпростець, — загруз був у суєті й розпусті і, мені здається, знайшов тепер ліки від своєї недуги в...
Він знов замовк. Пташки й далі весело щебетали, листя ледь чутно шелестіло. Мене трохи дивувало, що вони не спинили свого гомону й не прислухалися до цієї перерваної сповіді. Щоправда, їм довелося б довгенько чекати: нашій мовчанці не було кінця. Нарешті я підвела очі на свого нерішучого співрозмовника: він схвильовано дивився на мене.
— Мій маленький друже, — сказав він зовсім іншим голосом, і обличчя його змінилося:
з лагідного й серйозного стало жорстоким і глузливим. — Ви, певне, помітили, як я ніжно впадаю за міс Інґрем? Чи не думаєте ви, що коли ми візьмемо шлюб, вона цілком воскресить мене?
Містер Рочестер одразу підвівся, пішов стежкою до кінця і, коли повернувся, наспівував якусь мелодію.