Якось увечері, коли Еліза була говіркіша, ніж звичайно, вона сказала мені, що поведінка Джона і загроза зубожіння дуже її непокоїли і тому вона надумала, як жити далі. Свої власні заощадження вона зберегла, і, коли мати помре (бо нема вже ніякої надії, зауважила вона цілком спокійно, що мама одужає або хворітиме довго), вона здійснить свій вимріяний план: підшукає самотній затишний притулок, де можна буде жити заведеним порядком, сховавшись від легковажного світу. Я запитала, чи візьме вона й Джорджіану?
Ясна річ, що ні. Джорджіана і вона не мають нічого спільного і ніколи не мали. Ніщо не змусить її взяти на свою голову ще й цей тягар. У Джорджіани своя дорога, а в неї, Елізи, своя.
Коли ж Джорджіана не виливала мені свого серця, то вилежувалася на канапі, нарікаючи на нудьгу в домі або мріючи, що тітка Гібсон знову запросить її до Лондона.
— Було б дуже добре, — казала вона, — якби я виїхала місяців на два-три, поки буде по всьому.
Я не питала, що значить її «по всьому»: вона, певно, натякала на близьку смерть матері та сумну похоронну церемонію. Елізу, як завжди, мало турбували сестрині лінощі та нарікання, неначе цієї буркотливої нероби й зовсім не було перед нею. А проте одного разу, згорнувши книгу прибутків і видатків і беручись до вишивання, вона раптом звернулася до неї з такими словами:
— Джорджіано! Навряд чи живе на землі дурніша й безглуздіша від тебе тварина! Нащо тебе породжено на світ, коли з тебе нема нікому ніякого пожитку. Замість жити своїми силами, як годиться розумній істоті, ти тільки й шукаєш нагоди сісти на шию комусь іншому, сильнішому. Коли ж нема такого дурня, який доброхіть узяв би на свою голову таку гладку, пухку, кволу і нікчемну особу, ти починаєш скиглити, що нещасна, скривджена і що до тебе погано ставляться. Як на тебе, то твоє існування має бути суцільною розвагою, сценою з постійною зміною декорацій, без цього світ для тебе — в'язниця.
Тобі треба, щоб коло тебе упадали, носили тебе на руках і безперестанку казали
тобі компліменти. Тобі потрібна музика, танці, товариство, як же цього немає, то ти в'янеш і марнієш. Невже ж тобі не хочеться посісти таке місце в світі, щоб не залежати ні від чиєї волі, а тільки від своєї? І хіба це важко — поділити день на частини і кожну частину зайняти певною роботою? Заповни кожну свою вільну хвилину ділом, не сиди, згорнувши руки, ні десяти, ні п'яти, ні трьох хвилин, і кожну справу роби послідовно, неухильно, точно. І тоді день мине швидко, що й незчуєшся, і тобі не треба буде нікого, хто б проводив з тобою час. Тобі не доведеться шукати товариства, розмов, співчуття, підтримки, одне слово, ти житимеш, як і годиться незалежній істоті. Затям мою пораду; я даю її тобі перший і останній раз. Тобі не потрібна буду ні я, ні хто інший, коли ти її послухаєшся. Коли ж ні, то будеш, як і досі, мліти, рюмсати, скиглити й страждати від наслідків власної дурості, а вони будуть тяжкі й нестерпні. Я кажу це тобі відверто. Отже, послухай: я більше не повторю того, що маю зараз сказати, і буду неухильно діяти за своїм планом. Коли помре мама, я більше не дбатиму про тебе, і як мамину труну замурують у склепі гейтсхедської церкви, я і ти розійдемося, ніби ніколи й не знали одна одної. Не думай, що коли нам з тобою випало бути дітьми одних батьків, то я терпітиму твої найменші претензії. Скажу тобі більше: якби весь людський рід, крім нас двох, загинув, і на землі лишились тільки ми з тобою, я б дала тобі згинути зі старим світом, а сама б перейшла до нового. І по цій мові вона стулила вуста.
— Можеш не обтяжувати себе такими тирадами, — відповіла Джорджіана. — Всі знають, що ти найбезсердечніша істота в світі. Я знаю ще й твою люту ненависть до мене. Про це свідчить передусім ота штука з лордом Едвіном Віром, яку ти мені встругнула.
Ти не могла пережити, що я стану вище від тебе, що я матиму титул, що мене прийматимуть в такому колі, куди ти і носа не посмієш поткнути. Тим-то й стала шпигувати за мною, розбивши врешті назавжди мої плани.
Джорджіана витягла носовичка і цілу годину сякала носа. Еліза ж сиділа холодна, незворушна й ретельно вишивала. Великодушні почуття для декого важать мало. В даному разі я спостерігала два людських типи: один кислий-прекислий, аж далі нікуди, а другий, навпаки, надміру прісний і зовсім без кислоти. І так, і так негаразд: серце без розуму — надто вже ріденький бальзам, а розум без серця — аж надто гірка отрута.
По обіді було вітряно й накрапав дощ. Джорджіана заснула на канапі з романом в руках. Еліза пішла на відправу до нової церкви. В своїй побожності вона була велика формалістка: непогода не могла перешкодити їй робити те, що вона вважала за свій обов'язок перед Богом, і хай би дощ лив як з відра, в неділю вона тричі бувала в церкві і часто ходила в будень, коли там правили якийсь молебень. Мені спало на думку піти нагору до слабої, що лежала сама-самісінька. Слуги й ті не дуже зважали на неї. Наймана доглядальниця, наприклад, тільки й думала, як би вислизнути з кімнати, тим більше, що за нею ніхто не стежив. Покладатися можна було тільки на Бесі, та вона мала власну сім'ю і тільки коли-не-коли могла навідуватися до будинку. В кімнаті місіс Рід, як я й гадала, не було нікого. Хвора лежала тихо й неначе спала. Вогонь у каміні догорав. Я підкинула вугілля, поправила ковдру, пильно глянула на хвору, що тепер не могла мене бачити, й відійшла до вікна.
У шибки лопотів дощ, завивав вітер. «Отут лежить, — думала я собі, — та, що незабаром не знатиме земної марноти. Куди перелине її дух, що нині рветься з тіла, коли стане зовсім вільний?»
Розмірковуючи над цією великою таємницею, я згадала про Елен Берне, пригадала її останні слова про безсмертя душі. І я почула подумки її незабутній голос, уявила собі її бліде, натхненне обличчя, її змарнілі щоки та палкий погляд, коли вона лежала на смертній постелі й шепотіла про щире прагнення повернутися в лоно свого небесного отця. З ліжка почулося бурмотіння:
— Хто тут?
Я знала, що місіс Рід вже кілька днів не могла й слова вимовити. Невже їй полегшало? Я підійшла до неї.
— Це я, тітко Рід.
— Хто — я? — відповіла хвора. — Хто ви? — Вона дивилася на мене здивовано й трохи
збентежено, хоч і цілком свідомо. — Я вас не знаю. Де Бесі?
— Вона в своїй хатині, тітко.
— Тітко! — повторила вона. — Хто зове мене тіткою? Ви не з роду Гібсонів, і все-таки я вас знаю, я вас десь бачила... це обличчя, ці очі і це чоло... авжеж... ви зовсім... зовсім як Джейн Ейр!
Я мовчала, боячись, щоб, бува, моє ім'я не розхвилювало слабої.
— А втім, — сказала вона, — може, я й помиляюсь. Це мені просто здається. Я б хотіла бачити Джейн Ейр і тому бачу її там, де її нема. Та й те сказати, за ці вісім років вона повинна була змінитися.
Тепер я лагідно запевнила її, що я і є та особа, яку вона хотіла в мені бачити. А що вона зрозуміла мене і, як видно, була при повній пам'яті, то я пояснила їй, що Бесі послала по мене свого чоловіка до Торнфілда.
— Знаю, я дуже слаба, — сказала вона трохи згодом. — Хвилину тому я хотіла повернутися й переконалася, що не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Мені треба перед смертю облегшити душу. Те, що мало важить для здорових, лягає на душу каменем у таку годину, як оце тепер. Доглядальниці нема? Чи ти сама в кімнаті? Я запевнила її, що ми самі.
— Гаразд. Тоді слухай. Я двічі винна перед тобою і тепер каюся. Раз те, що зламала присягу, яку дала чоловікові, — виховати тебе як свою власну дитину, а друге те... — вона за-тнулася. — Зрештою, ще не пізно, — пробурмотіла вона собі, — і я можу цю справу залагодити тепер. Але як важко мені так принижуватися перед тобою.
Вона силкувалась повернутися, та намарне, її лице змінилось. Здавалося, вона прислухається до чогось у своїй душі — може, то було передчуття близького кінця.
— Що ж. Треба з цим скінчити. Переді мною вічність, краще скажу їй... Піди до мого комода, відімкни й побачиш там листа.
Я так і зробила.
— Прочитай, — сказала вона. В листі писалось: «Шановна добродійко!