«Дорогий Роберт! Я знаю, що найближчого часу компанія буде реорганізована під твоїм керівництвом. Оскільки в мене немає акцій, я не маю права ні бути членом правління, ні займати посаду секретаря та скарбника. Вважай, будь ласка, цей лист офіціальною заявою про моє увільнення з обох цих посад, і нехай правління обговорить питання як про заміщення цих посад, так і про дальше використання моїх послуг. Місцем завідувача філіалу як таким я особливо не дорожу, але я в жодному разі не хочу порушувати твоїх планів. З усього сказаного тобі повинно бути зрозумілим, що я поки що не збираюсь виконати умову, про яку йдеться в батьковій духівниці. Мені хотілося б точно знати, як ти дивишся на цю справу. Ждатиму від тебе відповіді.
У своїй конторі в Цинциннаті Роберт старанно обміркував цей лист. Отже, Лестер ставить питання руба, — це на нього схоже. Коли б до його одвертості та більше обачливості — чудова була б людина! Але в нього немає лукавства, немає тонкості. Він ніколи не піде на обман, а Роберт у глибині душі вважав, що без цього не досягти справжнього успіху. «Іноді потрібні і спритність, і жорстокість, — думав він часто. — Чому б не сказати цього одверто самому собі, коли робиш велику ставку?» І він дотримувався цього правила досить твердо.
Зараз Роберт відчував, що хоч Лестер — чудовий хлопець і до того ж його брат, йому не вистачає певної гнучкості. Він надто прямолінійний, надто любить сперечатися. Якщо Лестер підкориться бажанню батька і одержить свою долю спадщини, він неминуче стане активним учасником у керівництві фірмою. Він зв’яже руки старшому братові. Чи хотілося б цього Роберту? Безперечно, ні. Його куди більше влаштовувало, щоб Лестер, у всякому разі, на найближчий час, залишився з Дженні і в такий спосіб сам відійшов від справ.
Обміркувавши все як слід, Роберт продиктував ввічливого листа. Він ще не певен, як краще зробити. Він не знає, якої думки дотримуються зяті. Треба буде з ними порадитись. Особисто він дуже хотів би зберегти Лестера на посаді секретаря й скарбника, якщо тільки це пощастить влаштувати. Чи не краще зачекати з остаточним вирішенням?
Лестер вилаявся. На якого біса Роберт крутить і зволікає? Адже він чудово знає, як це можна влаштувати. Дати Лестеру одну акцію — і він буде повноправним пайовиком. Роберт його боїться, ось де закопана собака. Ну що ж, на ролі завідувача філіалу він не залишиться, будьте певні. Він негайно подасть у відставку.
І Лестер написав Роберту, що все обміркував і вирішив спробувати щастя на діловому поприщі самостійно. Нехай Роберт відрядить до Чикаго кого-небудь, кому він міг би здати справи. Він готовий ждати місяць, але не більше. За кілька днів прийшла відповідь. Роберт писав, що дуже шкодує, але коли Лестер так вирішив, він зі свого боку не хоче заважати йому в здійсненні нових планів. Чоловік Імоджін, Джефферсон Міджлі, давно виявляв бажання перебратися до Чикаго. На перший час завідування філіалом можна передати йому.
Лестер посміхнувся. Роберт, очевидно, намагається мати користь з ускладнень, що виникли. Роберт знає, що він, Лестер, може вдатися до суду й заперечувати призначення зятя, але знає й те, що Лестеру найменш цього хочеться. Вся історія потрапить до газет. Знову почнуться плітки про його стосунки з Дженні, які затихли. Найкраще було б розлучитися з нею. Так усе знову поверталося до вихідної точки.
Розділ XLIV
Лестеру минуло сорок шість років. У таких літах опинитися зовсім одному, без друзів і ділових зв’язків, було сумно й страшнувато, навіть при наявності п’ятнадцяти тисяч прибутку на рік (включаючи десять тисяч, які заповів йому в спадщину батько). Він розумів, що коли ближчого часу не натрапить на яку-небудь золоту жилу, його кар’єра закінчена. Звичайно, можна б одружитися з Дженні. Це забезпечило б йому десять тисяч прибутку до кінця його днів, але також позбавило б останньої надії одержати свою пайку капіталу компанії Кейн. Крім того, він міг продати свої акції — їх було в нього на сімдесят п’ять тисяч: з них же він і одержував біля п’яти тисяч доларів процентів — і вкласти гроші в якесь підприємство, наприклад, в іншу фірму по виробництву екіпажів. Але чи хочеться йому вступати в конкуренцію із старою батьківською компанією? До того ж це було б дуже нелегко. Конкуренція й так загострювалася з кожним днем, причому компанія Кейн уперто посідала перше місце. Всього капіталу було в Лестера сімдесят п’ять тисяч доларів. Чи є рація розпочинати бій з такими мізерними коштами? За нинішньої кон’юнктури, щоб закріпитися в цій галузі виробництва, потрібні великі гроші.