— Боже мій, та це Лестер Кейн! — вигукнула вона. — Ну, здрастуйте, як я рада вас бачити! А це місіс Кейн? Щаслива з вами познайомитись. Так приємно зустріти старого друга, немов молодість повернулася. Ви мені пробачте, місіс Кейн, але я, справді ж, страшенно рада бачити вашого чоловіка. Навіть соромно сказати, скільки років ми з вами не бачились, Лестер! Я, як згадаю, відчуваю себе зовсім старою. Ні, ви подумайте, більш як шість років минуло! Я за цей час і заміж вийшла, і дочка в мене народилася, і бідний містер Джералд помер, і, господи, чого тільки не трапилось!
— Дивлячись на вас, цього не скажеш, — відповів Лестер з посмішкою.
Він зрадів цій зустрічі, — колись вони були добрими друзями. Він і зараз їй подобався, — це зразу було помітно, та й вона йому подобалась.
Дженні привітно посміхалася, дивлячись на стару приятельку Лестера. Ця жінка з чудовими оголеними руками, в сукні блідо-рожевого шовку з розкішним треном з мережива і червоною трояндою біля пояса здавалася їй зразком довершеності. Вона, так само як і Лестер, любила дивитися на вродливих жінок, часом сама показувала йому на них і ласкаво піддражнювала його, кажучи про їхні чари.
— Ти б пішов познайомився з нею, Лестер, а то сидиш весь час зі мною, — говорила вона, помітивши особливо цікаву або ефектну жінку.
— Нічого, мені й тут добре, — жартував він, дивлячись їй у вічі, або зітхав: — Роки мої не ті, а то б я почав за нею упадати.
— Біжи, біжи, — під’юджувала вона. — Я тебе почекаю.
— А що б ти сказала, якби я й справді побіг?
— Нічого б не сказала. Може, ти повернувся б до мене.
— І тобі однаково?
— Ти чудово знаєш, що не однаково. Але перешкоджати тобі я б не стала. Я зовсім не вважаю, що повинна бути для тебе єдиною жінкою, якщо тільки ти сам цього не хочеш.
— Звідки в тебе такі думки, Дженні? — запитав він одного разу, вражений широтою її поглядів.
— Далебі, не знаю. А що?
— В них стільки терпимості й милосердя. Не багато хто погодилися б з тобою.
— На мою думку, Лестер, не можна бути егоїстом. Я сама не знаю, чому мені так здається. Деякі жінки думають інакше, але якщо чоловік і жінка не хочуть жити разом, навіщо примушувати одному одного, — ти зі мною не згоден? І навіть якщо чоловік піде ненадовго, а потім все-таки повернеться, — це не так уже страшно.
Лестер посміхнувся; але він не міг не поважати її за такі людяні почуття.
Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.
— Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу, — сказала вона з посмішкою. — Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.
Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав’язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.
— Тепер, коли ви одружені й неприступні, — сказала вона сміливо, — я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені, — але цього так і не сталося.
— Може, я не насмілився, — сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.
Йому здавалося, що вона стала ще кращою, — сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.
— Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.
— Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати.
— Так чи інакше, я віддаю належне вашому смакові. Вона чарівна.
— В Дженні багато гарного, — зауважив він просто.
— Ви щасливі?
— Більш чи менш. Ні, звичайно, щасливий, скільки це можливо для людини, якщо вона живе з відкритими очима. А в мене, ви знаєте, не багато ілюзій.
— Ви хочете сказати — ніяких?
— Мабуть, що й ніяких, Летті. Іноді я про це жалкую. З ілюзіями легше живеться.
— Я вас розумію. Я взагалі вважаю, що моє життя не вдалося, хоч грошей у мене майже стільки, скільки було в Креза, може, трошечки менше.